Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Господи, Патріку, — Бетані уважно вивчає моє обличчя, вона справді засмучена. — Я думала, ви з Робертом друзі.

— Що? — питаю я. — Ти мене спантеличила.

— Хіба ж ви не дружили?

Пауза. Я аж засумнівався.

— А хіба дружили?

— Так, Патріку, дружили.

— Роберт Голл, Роберт Голл, Роберт Голл… — бубоню я собі під ніс, намагаючись згадати. — Той, що вчився на стипендії? Президент старшого курсу?.. — Ще секунду розмірковую і додаю: — Таке кволе підборіддя?

— Ні, Патріку, — каже Бетані. — Інший Роберт Голл.

— Я переплутав його з іншим Робертом Голлом? — питаю я.

— Так, Патріку, — роздратовано каже вона.

Я заплющую очі й зітхаю, всередині мене аж крутить.

— Роберт Голл. Не той, чиї батьки володіють чи не половиною Вашингтона? Не… — я сковтую, — …капітан команди університету? Шість футів[129] зросту?

— Так, — каже Бетані. — Саме цей Роберт Голл.

— Але… — я замовкаю.

— Так? Що «але»? — здається, вона готова чекати відповіді.

— Але ж він був педиком, — бовкаю я.

— Ні, Патріку, не був, — ображено відповідає Бетані.

— Я впевнений, що він був педиком, — і починаю кивати.

— І чому ти такий впевнений? — питає вона, анітрохи не здивована.

— Бо він дозволяв хлопцям із братства (не з мого гуртожитку), ну, знаєш, трахати його на вечірках, зв’язувати, всяке таке. Принаймні я таке чув, — кажу я щиро, а потім зізнаюсь, як ніколи в житті принижений: — Знаєш, Бетані, він пропонував мені… ну, розумієш, відсмоктати. У бібліотеці, у секції цивільного права.

— Господи, — з огидою зітхає Бетані. — Де там наш чек?

— Хіба не Роберта Голла вигнали з університету за дисертацію по Бабару? Чи чогось на кшталт того? — питаю я. — Це ж слоник Бабар? Французький слоник, Боже поможи?

— Що ти таке кажеш?

— Послухай мене, — кажу я. — Він же вчився в школі бізнесу в Келлоґ? У Північно-Західному?

— Він її кинув, — каже Бетані, не дивлячись на мене.

— Послухай… — я торкаюсь її руки.

Вона здригається і забирає руку.

Я намагаюся посміхнутись:

— Роберт Голл не педик…

— У цьому я тебе можу запевнити, — каже вона трохи надто самовдоволено.

Як можна так лютувати через Роберта Голла?..

Замість того, щоб сказати: «О, так, сучко тупа», я м’яко відповідаю:

— Звісно ж, можеш. Розкажи мені про нього. Я хочу знати, як у вас усе йде. — І додаю, посміхаючись, але ж лютуючи, сповнений гніву: — Вибач мені.

Тут потрібно трохи часу, але зрештою Бетані розслабляється, посміхається до мене, і я знову прошу її:

— Розкажи, будь ласка, — і додаю, ледве чутно, посміхаючись на всі кутні: — Я хочу розпанахати твою мохнатку.

Шардоне її трохи розвезло, вона нарешті пом’якшала і почала говорити.

Поки Бетані розписує мені своє недавнє минуле, я думаю про інші речі: повітря, воду, час, мить, певну точку, в якій я хотів показати їй усю красу світу. Я нетерпляче ставлюся до одкровень, нових початків, того, що відбувається поза межами мого зору. Молоденька дівчина, першокурсниця, котру я зустрів у барі в Кембріджі на третьому році свого навчання в Гарварді, якось восени сказала мені, що «життя сповнене безмежних можливостей». Я галантно мало не вдавився горішками, які жував, коли почув цей нирковий перл мудрості, спокійно запив їх рештою «Хайнекену» і продовжив стежити за грою в дартс. Не варто й згадувати, що до другого курсу ця дівчина не дожила. Тієї ж зими її тіло знайшли в річці Чарльз без голови, голова окремо висіла на дереві на березі річки, прив’язана волоссям до гілки невисоко над землею, трьома милями[130] далі від тіла. У Гарварді лють охоплювала мене не так сильно, як зараз, і нема надії на те, що моя огида колись минеться, — цього не може бути.

— О, Патріку, — каже мені Бетані. — Ти не змінився. Не знаю, добре це чи погано.

— Скажімо, добре.

— Чому? Хіба добре? — каже вона і супиться. — І було добре? Тоді?

— Ти знала лише одну сторону мене, — кажу я. — Студента.

— А коханця? — питає вона, і у її голосі звучить щось дуже людяне.

Я дивлюсь на неї холодно, вона мене не розчулила. З вулиці чутно музику, схожу на сальсу. Офіціант нарешті приносить чек.

— Я заплачу, — зітхаю я.

— Ні, — каже Бетані, дістаючи сумочку. — Це я тебе запросила.

— У мене платинова картка «Америкен експрес», — кажу я їй.

— У мене теж, — посміхається вона.

Я мовчки дивлюсь, як вона кладе картку на тацю з чеком. Скоро мене почне дуже сильно трусити, якщо я не встану.

— Фемінізм. Ого, — я не вражений, але посміхаюсь.

Бетані чекає на вулиці біля ресторану, доки я у вбиральні вибльовую свій обід, неперетравлені шматочки кальмара, не такі яскраві, як вони були на тарілці. Я виходжу з «Модних штук», надягаю свої вайфарери, жую гумку «Церт», муркочу щось до себе, а потім цілую її в щоку і вигадую:

— Вибач, що так довго. Треба було подзвонити адвокату.

— О, — вона вдає стривожену, тупа сучка.

— Це щодо мого друга, — знизую я плечима. — Боббі Чемберс. Він у в’язниці. Деякі його друзі, здебільшого я, намагаються поміняти лінію його захисту, — я знову знизую плечима й змінюю тему. — Послухай.

— Так? — посміхаючись, питає Бетані.

— Уже пізно. Я не хочу повертатися на роботу, — кажу я і дивлюся на свій «Ролекс». Від нього відбивається сонце, що саме сідає, на мить засліпивши її. — Чому б нам не поїхати до мене?

— Що? — сміється вона.

— Чому б нам не поїхати до мене? — знову пропоную я.

— Патріку, — Бетані посміхається, наче заохочує мене. — Ти серйозно?

— У мене є пляшка «Пуїллі Фюіссе», охолоджена, га? — кажу я, здіймаючи брову.

— Слухай, це могло б спрацювати в Гарварді, але… — Бетані сміється і продовжує: — Ну, ми вже старші й…

Вона змовкає.

— І… що? — запитую я?

— Не треба було мені пити за обідом, — знову каже вона.

Ми