Американський психопат - Брет Істон Елліс

не повернутись, і Бетані знову втрачає свідомість і починає блювати, не приходячи до тями, тож мені доводиться притримувати її голову, щоб вона не вдавилась, а потім я знову бризкаю на неї «Мейсом». Неприбиті до підлоги пальці я намагаюся відкусити, і з лівим великим пальцем це мені майже вдається — я зжував з нього плоть, оголивши кістку, і тоді без нагальної потреби знову побризкав «Мейсом». Пальто з верблюда я повернув їй на голову, якщо вона раптом отямиться і почне кричати, тоді налаштував камеру «Соні Гендікам» з долоню розміром, щоб зафільмувати все, що буде далі. Вона розміщена на штативі, починається автоматичний запис, і я беруся ножицями зрізати з Бетані сукню, однак, коли дістаюся до грудей, випадково (не зовсім) ріжу їх й відрізаю їй крізь ліфчик один з сосків. Вона знову починає кричати, коли я зриваю її сукню, лишаючи Бетані в самому бюстгальтері, права чашечка його темна від крові, і трусиках, просякнутих сечею; це я лишаю на потім.

Я схиляюся над нею і горлаю так, щоб перекричати її:

— Давай, кричи, кричи, не зупиняйся…

Я відчинив усі вікна, двері на терасу і стою над нею: вона роззявляє рот, але кричати вже не може, тільки видає жахливі горлові тваринні звуки вперемішку з блювотними.

— Кричи, дорогенька, — спонукаю її я. — Не припиняй кричати.

Я опускаюсь ще нижче, ще ближче, проводжу рукою по її волоссю.

— Усім байдуже. Ніхто тобі не допоможе…

Бетані знову намагається закричати, але втрачає свідомість, і з її горла виривається лише слабкий стогін. Скориставшись її безпомічністю, я знімаю рукавички, розтуляю їй рот, ножицями відрізаю язик, легко витягаю його і тримаю на долоні.

Він теплий, і з нього досі тече кров, він видається значно меншим, ніж у неї в роті. Я кидаю язик об стіну, він на мить прилипає до неї, лишаючи пляму, і падає на підлогу з тихим мокрим ляскотом. З рота Бетані періщить кров, доводиться підвести їй голову, щоб вона не задихнулася. Тоді я трахаю її в рот, а коли кінчаю й витягаю член, бризкаю туди ще «Мейсу».

Пізніше, коли вона ненадовго притомніє, я вдягаю капелюшок, який одна з моїх дівчат подарувала мені першого року в Гарварді.

— Пам’ятаєш це? — кричу я, височіючи над нею. — І от на це поглянь! — Я переможно горлаю, тримаючи в руці сигару: — Я досі курю сигари. Ха. Бачиш? Сигара!

Я підпалюю її впевненими рухами скривавлених пальців, а її обличчя, до синяви бліде, продовжує смикатись від болю, очі, тьмяні від жаху, заплющуються, потім наполовину розплющуються, її життя стає нічним жахіттям.

— І ще одне, — кричу я, ходячи туди-сюди. — Це і не «Ґаррік Андерсон». Це костюм від «Армані»! «Джорджо Армані». — Я зневажливо змовкаю, нахиляюся до неї і глумливо кажу: — А ти думала, що це «Генрі Стюарт». Господи.

Я сильно б’ю її по обличчю й сичу «тупа сучка», слина летить просто на неї, але її шкіра вкрита таким шаром перцевого спрею, що вона, певно, і не відчуває цього, тож я бризкаю її «Мейсом» знову, потім намагаюся ще раз трахнути її у рот, але кінчити не вдається, тож я зупиняюся.

Четвер

Дещо пізніше, насправді — наступного ж вечора, ми з Крейґом Мак-Дермоттом та Кортні їдемо в таксі «У Нелл» і розмовляємо про воду «Евіан». Кортні, у норці від «Армані», щойно з хихотінням визнала, що робить з «Евіан» лід, і це спонукає нас до розмови про різну воду в пляшках. Кортні пропонує кожному з нас перерахувати якомога більше марок.

Вона ж починає, загинаючи палець після кожної назви:

— Так, є «Спаркал», «Пер’є», «Сан-Пеллеґріно», «Польське джерело», «Калістога»…

Кортні зупиняється і дивиться на Мак-Дермотта, шукаючи в нього допомоги. Він зітхає й перераховує:

— «Канадське джерело», «Канадський спокій», «Монклер», теж з Канади, «Віттель» із Франції, «Кродо», італійська марка… — Тепер і Мак-Дермотт зупиняється, він замислено потирає підборіддя, намагаючись згадати ще, і заявляє здивованим тоном: — «Елан».

І хоча здається, що він зараз от-от згадає ще одну, Крейґ невтішно змовкає.

— «Елан»? — перепитує Кортні.

— З Швейцарії, — каже він.

— О, — говорить вона і повертається до мене. — Твоя черга, Патріку.

Я дивлюсь у вікно таксі, поринений у свої думки, і тиша, що постає через мене, наповнює мене незнаним жахом, тож я монотонно й заціпеніло перераховую далі:

— Ви забули «Альпенвассер», «Край світу», «Шат», це з Ливану, «Кубол» та «Холодне джерело»…

— Це я вже казала, — звинувачує мене Кортні.

— Ні, — кажу я. — Ти називала «Польське джерело».

— Справді? — буркотить Кортні та смикає Мак-Дермотта за пальто. — Він правду каже, Крейґу?

— Певно що, — знизує плечима Мак-Дермотт. — Думаю, так.

— Не слід забувати, що мінеральну воду треба купувати лише в скляних пляшках. Ніколи не беріть пластикові, — зловісно кажу я й чекаю, поки вони спитають, чому.

— Чому? — Кортні справді це цікавить.

— Бо вона окиснюється, — пояснюю я. — А хочеться, щоб вона була свіжою, без присмаку.

Після довгої бентежної паузи, саме в стилі Кортні, Мак-Дермотт, дивлячись у вікно, визнає:

— Він має рацію.

— Я справді не розумію, як вода може відрізнятися, — буркоче Кортні.

Вона сидить між мною та Мак-Дермоттом на задньому сидінні машини, під норкою на ній шерстяний костюм від «Живанші», колготки «Кельвін Кляйн» та черевички «Воррен Сьюзен Аллен Едмондз». Раніше, у цій же машині, коли я торкнувся хутра, не маючи на меті нічого, крім оцінки його якості, Кортні це відчула і тихо спитала, чи нема в мене м’ятного драже. Я їй не відповів.

— Що ти маєш на увазі? — серйозно цікавиться Мак-Дермотт.

— Ну, — каже вона, — от яка може бути різниця між, наприклад, джерельною водою та природною, тобто чи є різниця взагалі?

— Кортні. Природна вода — це будь-яка вода з підземного джерела, — зітхає Крейґ, досі дивлячись у вікно. — Її мінеральний вміст не змінюється, хоча воду могли дезинфікувати чи профільтрувати.

На Мак-Дермотті шерстяний смокінг із зубчатими лацканами від «Джанні Версаче», і від нього тхне «Зер’юсом».

Мене одразу вибиває з інертного стану, і я продовжую пояснення:

— До джерельної води можуть додавати мінерали чи видаляти їх звідти, і її зазвичай просто фільтрують, а не обробляють. — Пауза. — Сімдесят п’ять відсотків води в пляшках