Американський психопат - Брет Істон Елліс
Набагато зріліший образ втілює «У нас справді майже все склалося» (продюсер — Майк Массер), пісня про зустріч із давно втраченим коханим і розповідь про почуття щодо того роману, тут Вітні найпоетичіша. І так само, як і в більшості балад, тут є чудове струнне аранжування. «Так емоційно» виконана в тому ж ключі, що й «Як я дізнаюсь» і «Я хочу танцювати з кимось», але в ній сильніше відчувається вплив року. Як і всі пісні альбому «Вітні», вона супроводжується чудовими студійними музикантами — Нарада на драм-машині, Волтер Афанасьєв на синтезаторі та синт-басі, Коррадо Рустічі на синт-гітарі та так званий Бонґо Боб на перкусії, програмуванні та семплах-ударних. «Де ти є» — єдина в альбомі пісня, продюсером якої став Кашиф, залишивши яскравий відбиток свого професіоналізму, — звук дуже м’який, світлий, а фанкове соло на саксофоні Вінсента Генрі надає йому ще більше глянцевого блиску. Як на мене, це справді хітовий сингл (утім, як і решта пісень альбому), дивно, що його не випустили окремо.
«Любов — це контактний спорт» — справжній сюрприз в альбомі, нахабна, сексуальна, амбіційна пісня, яка, з точки зору продюсерства, є центром альбому, і має чудовий текст нарівні з гарним ритмом. Один із моїх улюблених треків. У пісні «Ти все одно мій» можна почути, наскільки чистий у Вітні голос — бездоганний, теплий інструмент, який мало не затьмарює чуттєвість музики, однак і текст, і мелодія надто виразні й сильні, щоб виконавець, навіть калібру Вітні, міг їх перекрити. «Заради твоєї любові» показує блискучі вміння Наради в програмуванні ударних, а джазова атмосфера викликає асоціації не лише з адептами сучасного джазу, такими як Майкл Джексон та Шаде, а й з іншими митцями, такими як Майлз Девіс, Пол Баттерфілд та Боббі Мак-Феррін.
«Куди йдуть розбиті серця» — емоційно найпотужніший трек альбому про втрачену невинність та спроби повернутись у безпеку дитинства. Голос Вітні в ньому, як ніколи прекрасний і податливий, м’яко підводить до пісні «Я так добре його знаю», найзворушливішій на платівці пісні, бо це, передусім, дует Вітні з її матір’ю, Сіссі. Це балада про… про кого? Про спільного коханця? Про давно втраченого батька? У ній поєднуються бажання, жаль, впевненість та краса, які дозволяють завершити альбом на досконало милозвучній ноті. Ми чекаємо від Вітні нових робіт (вона зробила Олімпійським іграм 1988 року величний подарунок баладою «Момент у часі»), але навіть якщо й не дочекаємося, вона залишиться найяскравішим і найоригінальнішим чорним джазовим голосом свого покоління.
Вечеря з секретаркою
Понеділок, восьма вечора. Я сиджу в офісі, намагаючись розгадати недільний кросворд у «Нью-Йорк таймс», зі стереопрогравача грає реп — я силкуюся зрозуміти загадку його популярності, бо маленька приваблива білявка, з якою я познайомився в барі «Au» два дні тому, сказала, що слухає тільки реп. Хоча я згодом вибив з неї все лайно в чиїйсь квартирі в Дакоті (майже відрубав їй голову — і не сказати, що це було б незвично для мене), чомусь мені зранку не давав спокою її музичний смак, тож довелося зупинитись у «Тавер Рекордз» у Верхньому Вест-Сайді й купити дисків із репом на дев’яносто доларів. Однак, як можна було здогадатись, я розгубився: ніґери плюються огидними словами на кшталт «врубайся, бабоси, шмат». Джин за своїм столом, на якому стоси документів, які я просив її опрацювати. Сьогодні непоганий день: я дві години тренувався, перш ніж піти на роботу; у Челсі відкрився новий ресторан Робінсона Хірша, «Фінна»; Евелін лишила на автовідповідачеві два повідомлення, ще одне передала мені Джин — майже весь тиждень вона проведе в Бостоні; й найкраще — «Шоу Патті Вінтерс» зранку було з двох частин. Перша — ексклюзивне інтерв’ю з Дональдом Трампом, друга — репортаж про жінку, яка зазнала тортур. Сьогодні я маю вечеряти з Медісон Ґрей та Девідом Кемпіоном у «Кафе Люксембург», але о чверть на дев’яту я дізнаюся, що з нами вечерятиме Луїс Керрузерс, тож я телефоную Кемпіону, вилупку тупому, і кажу, що не прийду. Тоді кілька хвилин думаю, чим зайняти решту вечора. Виглянувши з вікна, я зрозумів, що за кілька хвилин небо над містом геть повністю потемніє.
До мого кабінету заглядає Джин, тихенько постукавши в напіввідчинені двері. Я вдаю, що не помітив її, хоча й не знаю чому, бо почуваюсь я доволі самотньо. Вона підходить до мого столу, я досі дивлюсь у кросворд, не знімаючи вайфарери, трохи збентежений, не маючи на те причин.
Джин кладе папку на стіл і питає:
— Кросворд розв’язуєш?
Вона ковтає «у» в слові «розв’язуєш» — жалюгідний жест удаваної близькості, неприємний укол нав’язаної дружби. Я киваю, не дивлячись на неї.
— Може, допомогти? — знову питає Джин, обережно обходячи стіл до місця, де я сиджу, і схиляється над моїм плечем, щоб допомогти.
Я вже вписав у всі клітинки слова «м’ясо» та «кістка», і вона ледь чутно зойкає, помітивши це, а от побачивши на столі цілу купу переламаних надвоє олівців, старанно збирає їх і виносить з кабінету.
— Джин? — кличу я.
— Так, Патріку? — вона знову заходить, намагаючись приховати свій ентузіазм.
— Хочеш повечеряти зі мною? — питаю я, досі дивлячись у кросворд, і обережно витираючи «м» в одному з численних м’яс, якими заповнений мій кросворд. — Тобто якщо ти… нічим не зайнята.
— О ні, — надто швидко відповідає Джин і додає, зрозумівши, що поспішила: — У мене наче нема планів.
— Як добре все збігається, — кажу я і дивлюсь на неї, опустивши вайфарери.
Вона тихенько сміється, але це звучить якось вимушено, незручно, і мені не стає від цього менш нудотно.
— Думаю, так, — знизує вона плечима.
— У мене є квитки на концерт… «Мілла Ванілла», можемо піти, якщо хочеш, — буденно кажу я.
Джин збентежено питає:
— Справді? Чий концерт?
— «Мілла… Ванілла», — повільно повторюю я.
— «Мілла… Ванілла»? — ніяково перепитує вона.
— «Мілла… Ванілла», — кажу я. — Здається, так вони називаються.
— Не впевнена, — каже Джин.
— Щодо концерту?
— Ні… щодо назви. — Вона зосереджується і каже: — Здається, вони називаються… «Міллі Ваніллі».
Я роблю довгу паузу, потім кажу:
— О.
Джин стоїть там і киває раз.
— Байдуже, — кажу я (у мене все одно нема квитків). — До концерту все одно