Американський психопат - Брет Істон Елліс

От тепер я починаю її слухати, аж поки вона не каже:

— Але він ніколи не чіпав мого обличчя.

Я йду до спальні і починаю роздягатися.

— Ти вважаєш мене тупою, так? — питає Дейзі, дивлячись на мене.

Її ноги, підтягнуті й засмаглі, перекинуті через бильце.

— Що?

Я знімаю взуття і піднімаю його з підлоги.

— Ти вважаєш мене тупою, — каже вона. — Ти думаєш, що всі моделі тупі.

— Ні, — кажу я, намагаючись стримати сміх. — Не думаю.

— Думаєш, — наполягає вона. — Я це бачу.

— Я думаю, ти… — мій голос завмирає.

— Так? — вона посміхається, в очікуванні.

— Я думаю, що ти просто шикарна і неймовірно… шикарна, — монотонно кажу я.

— Дуже мило, — вона світло посміхається й облизує ложку. — Є у тобі якась, ну, ніжність.

— Дякую.

Я знімаю штани, обережно складаю їх і вішаю на чорну сталеву плічку «Філіпп Старк» разом із сорочкою та краваткою.

— Знаєш, я нещодавно зловив свою покоївку на тому, що вона вкрала шматок висівкового тосту зі смітника на кухні.

Дейзі мовчки слухає, потім запитує:

— Чому?

Я дивлюся на її плаский, підтягнутий живіт. У неї спортивний, засмаглий торс. Як у мене.

— Вона сказала, що була голодна.

Дейзі зітхає й задумливо облизує ложку.

— Як думаєш, моя зачіска добре виглядає?

Я досі стою там, у самих трусах від «Кельвін Кляйн», натягнутих ерекцією, і шкарпетках «Армані» за п’ятдесят доларів.

— Так, — вона знизує плечима. — Нічого.

Я сідаю на край футона і знімаю шкарпетки.

— Я сьогодні побив дівчину, яка просила гроші на вулиці. — Я роблю паузу, потім обережно добираю кожне слово. — Вона була юна, здавалась наляканою, на її табличці було написано, що вона загубилась в Нью-Йорку і в неї є дитина, хоч я її й не бачив. Їй були потрібні гроші на їжу, чи щось таке. Щоб доїхати автобусом до Айови. Здається, то була Айова…

Я на мить замовкаю, згортаю шкарпетки, потім знову розгортаю їх. Дейзі тупо дивиться на мене, потім запитує:

— А потім що?

Я мовчу, спантеличений, підводжуся. Перш ніж зайти до ванної, буркочу:

— Потім? Я вибив з неї все лайно. — Відчиняю аптечку, дістаю презерватив. Повернувшись до кімнати, продовжую: — Вона неправильно написала «каліка». Тобто я не через це зробив те, що зробив, але… розумієш, — я знизую плечима. — Вона була надто огидна, щоб її ґвалтувати.

Дейзі підводиться, кладе ложку поряд із цеберком морозива на нічний столик дизайну Гілберта Рода. Я показую на неї пальцем.

— Ні. Поклади в цеберко.

— О, вибач, — каже вона.

Поки я надягаю кондом, Дейзі милується вазою «Палацетті». Я накочуюсь на неї, ми займаємося сексом, і поки вона лежить піді мною, то видається просто тінню, хоча всі галогенові лампи горять. Пізніше ми лежимо з різних боків ліжка. Я торкаюсь її плеча.

— Гадаю, тобі краще піти додому, — кажу я.

Вона розплющує очі, почісує шию.

— Думаю, я можу… зробити тобі боляче, — кажу я їй. — Навряд чи я можу себе контролювати.

Дейзі дивиться на мене і знизує плечима.

— Гаразд. Без питань.

Вона починає одягатись.

— Все одно я не хотіла надто зближатись, — каже вона.

— Я думаю, може статись щось погане, — кажу я їй.

Дейзі надягає трусики, поправляє зачіску, дивлячись у дзеркало «Набольвев», і киває.

— Я розумію.

Коли вона вже вдягнулась, минули хвилини чистої, важкої тиші, я запитую, не без надії:

— Ти ж не хочеш, щоб тобі робили боляче?

Вона застібає останні ґудзики на сукні й зітхає, не дивлячись на мене.

— Саме тому я і йду.

Я кажу:

— Здається, я божеволію.

Пол Овен

Я весь ранок у своїй квартирі записував дзвінки, не відповівши на жоден із них, — просто втомлено дивися на бездротовий телефон, потягуючи трав’яний чай без кофеїну, чашку за чашкою. Потім пішов у спортзал, де дві години тренувався; після цього пообідав у «Барі Здоров’я», у якому заледве з’їв половину порції салату фрізе з морквою. Повертаючись назад із закинутого лофту в районі Пекельна Кухня[122], де я орендую приміщення, я зупинився в «Барніз». Сходив на масаж обличчя. Пограв у сквош із Брюстером Віпплом у клубі «Єль», звідти ж зателефонував у «Текзаркану», де замовив столик на восьму годину на ім’я Маркуса Хальберстама — сьогодні я вечеряю з Полом Овеном. Я обрав «Текзаркану», бо знаю, що чимало людей, з якими я маю справи, сьогодні там не вечерятимуть. До того ж у мене саме настрій для свинини в чилі та пари келихів пива «Диксі». Нині червень, я вбраний у лляний костюм на два ґудзики, бавовняну сорочку, шовкову краватку та шкіряні модельні черевики на шнурівці, все — «Армані». Біля «Текзаркани» до мене підходить життєрадісний чорний волоцюга, говорить, що він — молодший брат Боба Гоупа, Ноу Гоуп[123], і простягає свій пластиковий стаканець. Це смішно, тому я даю йому четвертак. Я на двадцять хвилин запізнююсь. Із відчиненого вікна на Десятій вулиці лунають останні акорди «День у житті» «Бітлз».

Бар у «Текзаркані» порожній, в обідній зоні зайняті лише чотири-п’ять столиків. Овен сидить у глибині зали і лає офіціанта, допитує його, вимагаючи пояснень: чому в них сьогодні закінчився суп з бамії з лангустом. Офіціант, педик з непоганою зовнішністю, розгубився і безпорадно белькоче щось, виправдовуючись. Овен не в настрої для жартів, і я теж. Коли я сідаю за столик, офіціант ще раз вибачається і приймає у мене замовлення.

— «Джей енд Бі», чистий, — підкреслюю я. — І пиво «Диксі».

Він посміхається, записуючи це — клятий вилупок навіть віями тріпотить, — і коли я вже збираюся попередити його, щоб він і не намагався зав’язати зі мною розмову, Овен гавкає своє замовлення:

— Подвійний мартіні «Абсолют».

І наша феєчка зникає.

— Оце так людно тут, Хальберстаме, — каже Овен, обводячи рукою напівпорожнє приміщення. — Модне місце, дуже модне.

— Слухай, суп із твані та спалена рукола тут просто брутальні, — кажу йому я.

— Ну, так, — бубонить він, вдивляючись у свій мартіні. — Ти запізнився.

— Ну ж бо, я дитя розлучення. Чого ти від мене хочеш, — кажу я, знизуючи плечима, і думаю: «Хальберстаме, ти