Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

class="p1">Той тон вивів мене із себе. Я знала той тон, він часто користувався ним в Барано, на пляжі Маронті. М’який, чуттєвий, дружній — тон, яким, на його думку, мав розмовляти чоловік такого рангу, що писав вірші та статті у газеті «Рим». Я вже хотіла було знову втрутитися, але тут Антоніо на великий подив мене випередив. Він нагнувся вперед, погрозливо увібрав голову у плечі і штовхнув Донато Сарраторе сильною рукою прямо в груди. Сказав уже на діалекті:

— Я вам не забороняю. Але обіцяю: якщо через вас моя мати втратить ту решту здорового глузду, що в неї ще залишилася, я навіки відіб’ю у вас охоту бачити ці смердючі місця.

Сарраторе зблід.

— Так-так, — пробурмотів він швидко, — я все зрозумів, дякую.

Повернувся і підтюпцем рушив у напрямку залізничного вокзалу.

Я підхопила під руку Антоніо, пишаючись його поведінкою, але помітила, що він тремтів. Я тоді подумала — чи не вперше за увесь час, — як важко було йому, ще хлопчику, пережити спочатку смерть батька, потім шукати роботу, нести відповідальність за сім’ю, що лягла на його плечі, пережити психічний розлад матері. Я потягнула його за собою у полоні почуттів і призначила для себе новий термін: покину його після весілля Ліли.

  51

Те весілля в нашому районі пам’ятали довго. Підготовка до нього тривала паралельно з непростим, повільним, супроводжуваним сварками народженням фабрики взуття Черулло, і здавалося, що ці дві справи то з однієї, то з іншої причини ніколи не завершаться.

До того ж весілля значною мірою залежало від успіху взуттєвої фабрики. Фернандо та Ріно трудилися не покладаючи рук, не лише над виробництвом нового взуття, яке поки що не приносило їм ані копійки, а й над тисячею інших замовлень, не таких великих, але термінових, що давали їм необхідний прибуток. Їм треба було відкласти достатньо грошей, щоб забезпечити приданим Лілу та заплатити за напої для гостей на весіллі, які вони за будь-яку ціну хотіли взяти на себе, щоб не бути в очах району злидарями. Як наслідок, атмосфера у домі Черулло протягом останніх місяців була напруженою, як ніколи: Нунція день і ніч вишивала простирадла, Фернандо постійно влаштовував сварки, шкодуючи за тими золотими днями, коли він, сидячи сам у своєї малесенькій чоботарській майстерні, почувався королем: клеїв, шив, прибивав, тримаючи цвяхи між губами.

Єдиними, хто залишався спокійним, були наречені. Протягом всього часу між ними сталися лише дві незначні суперечки. Перша — через майбутнє житло. Стефано хотів купити квартиру у новому районі, а Лілі хотілося жити в одній із квартир старих будівель. Вони посварилися. Житло у старому районі було б більшим, але погано освітленим, без приємного виду з вікон, як і всі будинки того часу. Квартири у новому районі були меншими, зате в них була велика ванна, як у рекламі по телевізору, біде, а з вікон відкривався чудовий вид на Везувій. Стефано навіть слухати не хотів, що, окрім далекого обрису Везувію, який часто ховався у мареві, відразу перед будинками, десь метрів за двісті, пролягала залізнична колія. Йому подобалося все нове, квартири з блискучою підлогою, білосніжними стінами, і Ліла врешті здалася. Найголовнішим для неї було те, що скоро вона, не досягнувши ще навіть сімнадцятирічного віку, стала б хазяйкою власного житла з гарячою водою, що текла з крана.

Другою причиною суперечки став медовий місяць. Стефано запропонував поїхати до Венеції, а Ліла, висловивши переконання, якому вона не зраджувала протягом всього життя, наполягала не їхати далеко від Неаполя. Вона запропонувала відпочинок на Іскії, на Капрі або на амальфітанському узбережжі — вона там ще ніколи не була. Майбутній чоловік майже відразу погодився.

Загалом особливих суперечок між ними не було, а якщо траплялися якісь незначні непорозуміння, то вони зазвичай стосувалися внутрішніх проблем у родинах майбутнього подружжя. Наприклад, після візитів до майстерні Черулло Стефано при зустрічі з Лілою не міг стриматися, щоб не висловити кілька критичних зауважень на адресу Фернандо та Ріно. Лілі було шкода батька і брата, а тому вона відразу виступала на їхній захист. Стефано хитав головою, починав сумніватися у тому, чи не зробив помилку, інвестувавши так багато грошей у їхню фабрику, і наприкінці літа, коли його сутички з Черулло досягли апогею, призначив точний термін: до кінця листопада мали бути готові хоча б зимові моделі чоловічого та жіночого взуття, щоб їх можна було виставити на вітрину перед Різдвом. Крім того, якось у розмові з Лілою він обмовився, що в Ріно краще виходить клянчити гроші, аніж працювати. Ліла заступилася за брата, Стефано відповів, вона образилася, і він негайно відступився. Він приніс черевики, з яких почався увесь той проект, черевики, які він купив, але так ні разу і не взув. Він беріг їх як дорогоцінне підтвердження їхнього кохання, погладив їх руками, понюхав, розчулився, розповідаючи, як він уявляв собі Лілині рученята, які створювали ці черевики, поряд з ручищами брата. Вони сиділи на терасі старого житла, звідки колись влаштували змагання феєрверків проти Солар. Він взяв її за руку і перецілував усі пальці, один за одним, пообіцявши, що зробить усе від нього залежне, щоб ті руки більше ніколи не псувалися тяжкою працею.

Ліла сама весело розповіла мені про той вияв кохання, коли повела показати своє нове житло. Яка краса! Підлога з блискучої керамічної плитки, ванна для купання з піною, різні дерев’яні меблі у вітальні та спальні, холодильник і навіть телефон! Я з хвилюванням записала номер телефона. Ми обидві народилися у малесеньких квартирах, де у нас ніколи не було власної кімнати чи місця для навчання. Я ще й досі так жила, а от вона скоро вже не буде. Ми вийшли на балкон, з якого було видно залізничну колію та Везувій, і я обережно запитала в неї:

— Ви зі Стефано самі теж сюди приходите?

— Інколи.

— І що робите?

Вона поглянула на мене, не розуміючи:

— Тобто?

Я знітилася.

— Цілуєтесь?

— Інколи.

— А потім?

— Ніяких потім, ми ще не одружені.

Я не розуміла. Скільки свободи дій і — нічого? Скільки пліток по всьому району, непристойності, що розповсюджували Солари, а вони лише інколи цілуються і все?

— А він тебе не просить?

— А що, Антоніо тебе просить?

— Авжеж.

— Ні, він у мене — ні. Він згоден, що спочатку слід одружитися.

Та все ж вона здавалася дуже враженою моїми запитаннями, як і я — її відповідями. Отже, вона не дозволяла Стефано нічого такого, незважаючи на те що вони удвох каталися на машині, збиралися одружитися, мали вже свій дім з меблями і ліжко з іще запакованими матрацами. А от я, навіть без натяку на одруження, вже давно зайшла набагато далі від простих поцілунків. Коли вона з природної цікавості запитала в мене, чи я дозволяла Антоніо якісь пестощі, що він просив, мені було соромно сказати їй правду. Я відповіла, що ні, і вона задоволено кивнула.

  52

Я все рідше ходила на зустрічі з Антоніо на ставках, крім того, зовсім скоро мали розпочатися заняття у школі. Я була переконана, що Ліла, зважаючи на мою зайнятість уроками, не залучатиме мене до весільних приготувань, адже вона вже звик­ла, що протягом навчального року ми бачимося рідко. Але ні. Протягом літа її і без того напружені стосунки з Пінуччою геть погіршилися. Тепер уже