Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

— Неправда!

— Це Марчелло так каже.

— Бреше!

— Невже? Що, і своєму братові бреше?

— То це тобі Мікеле сказав?

— Авжеж!

Я сподівалася, що ті плітки не дійдуть до Стефано. Щоразу повертаючись зі школи, я казала сама собі: треба оповістити Лілу, поки нічого поганого не сталося. Але побоювалася, що з її характером, з її норовом вона піде відразу до Марчелло Солари з ножем у руці. Та врешті я відважилася: краще розказати, щоб вона була готова до ситуації. Але виявилося, що вона вже й так про все знала. І не лише це. Їй було відомо, що таке «мінет». Мені це стало ясно, бо вона вжила зрозуміліше визначення і заявила, що вона б такого не зробила жодному чоловікові — так їй було гидко! — що вже й казати про Марчелло Солару. Потім вона розповіла, що ті плітки вже дійшли і до вух Стефано, і що він питав, які у неї були стосунки з Марчелло, коли він ходив до них додому. Ліла відповіла сердито: «Ніяких! Ти що, з глузду з’їхав?» І Стефано поспішив заспокоїти її, відповів, що він їй вірив і ніколи не сумнівався, а запитав лише тому, що хотів повідомити, що Марчелло розповідає про неї непристойності. А в самого між тим на обличчі з’явився збентежений вираз, як у людини, яка, сама того не бажаючи, перебуває у полоні сумнівів. Ліла це помітила, вони довго розмовляли. Ліла зізналася, що їй теж кортіло набити Марчелло пику. Але яка була б з того користь? Після тривалих обговорень вони вдвох вирішили, що будуть вищими за Солара і не піддадуться впливу традицій району.

— Вищими? — перепитала я здивовано.

— Саме так! Ми не звертатимемо на них уваги: на Марчелло, його брата, батька, діда — усіх! Поводитимемося так, ніби вони не існують.

Отже, Стефано продовжував працювати і навіть не думав вступатися за честь своєї нареченої, Ліла продовжувала своє життя і навіть не думала хапатися за ніж чи ще якось карати кривдників, а Солари продовжували розповсюджувати про неї брудні плітки. Мене це дуже вразило. Що відбувалося? Я не розуміла. Мені здавалася більш зрозумілою поведінка Солар, вона більше відповідала світові, який ми знали з дитинства. А от Ліла і Стефано, що вони мали на думці, в якому світі жили? Їхня поведінка не вписувалася ні у поеми, які ми вивчали у школі, ані у романи, які я читала сама. Мені це було дивно. Вони не відповідали на образу, навіть на таку тяжку, яку їм заподіяли Солари. Вони обдаровували усіх ввічливістю та люб’язністю, ніби Джон та Жаклін Кеннеді під час відвідин бідних кварталів міста. Коли вони виходили гуляти разом, і Стефано обіймав Лілу за плечі, здавалося, що вони не підкорялися ніяким правилам: сміялися, жартували, обіймалися, цілувалися. Я бачила, як вони мчали вулицями на кабріоле, удвох, навіть увечері, завжди одягнуті, мов кінозірки, і думала: катаються собі без нагляду, але не нишком, а з дозволу батьків, з дозволу Ріно, і не звертають уваги на те, що кажуть люди. Це Ліла змусила Стефано поводитися так, щоб їхньою парою найбільше захоплювалися і найбільше плескали язиками? Це її нова витівка? Вона хотіла вийти за рамки району, залишаючись у районі? Хотіла витягти нас із нас самих, зірвати з нас стару шкіру і змусити змінити її на нову, яка б відповідала її задумам?

  47

Усе раптом повернулося у звичну колію, коли плітки про Лілу дійшли до Пасквале. Це сталося у неділю, коли я, Кармела, Енцо, Пасквале та Антоніо гуляли вздовж траси. Антоніо промовив:

— Мені сказали, що Марчелло Солара розказує усім, що у нього з Ліною щось було.

Енцо навіть оком не моргнув, а Пасквале відразу розлютився:

— Що було?

Антоніо, збентежений присутністю мене та Кармели, відповів:

— Сам знаєш.

Вони відійшли убік, стиха перемовляючись між собою. Я бачила і чула, що Пасквале злився все більше, тоді як Енцо ніби закам’янів: не мав більше ні рук, ні ніг, ні шиї, а перетворився на єдиний моноліт з якогось надміцного матеріалу. «Чому, — питала я сама себе, — вони сприймають це так близько до серця? Ліла їм не рідна сестра і навіть не двоюрідна. Та вони вважають своїм обов’язком обурюватися — всі троє — більше за Стефано, значно більше, ніби то вони її справжні наречені». Особливо недоречною мені здавалася поведінка Пасквале. Він, що недавно сам говорив про Лілу недобре, несподівано закричав:

— Та я йому морду наб’ю, тому уродові, щоб не виставляв її якоюсь шльондрою! Хай Стефано йому це дозволяє, але я — не дозволю!

Потім стало тихо. Вони повернулися до нас, і ми неспішно рушили далі: я розмовляла з Антоніо, а Кармела — з братом та Енцо. Згодом вони провели нас додому. Я дивилася їм услід: Енцо, нижчий ростом, — у центрі, а Пасквале й Антоніо — з боків.

Наступного дня та протягом ще кількох днів у районі тільки й говорили про те, що про «міллеченто» Солар. Її розбили ущент. Мало того: обох братів хтось добряче відлупцював, але вони не знали, хто саме. Солари розповідали, що на них напали в якійсь темній вуличці, осіб десять, нетутешні. Та нам з Кармелою було добре відомо, що нападників було троє, і ми дуже за них хвилювалися. Ми чекали на помсту у відповідь — день, другий, третій. Але, мабуть, ці троє занадто добре все продумали. Пасквале і далі працював муляром, Антоніо — механіком, Енцо розвозив своїм візком овочі та фрукти. А от Солари деякий час ходили пішки, завжди у супроводі чотирьох-п’яти дружків, і трохи втратили свій звичний гонор. Мушу визнати, що бачити їх у такому стані мене тішило. Я пишалася своїми друзями. Разом з Кармен та Адою я обурювалася поведінкою Стефано та Ріно, що вдавали, ніби нічого не сталося. Минув час, Марчелло та Мікеле купили собі зелену «джульєту» і знову почувалися хазяями району. Нічого з ними не сталося, живі і здорові, а гонору стало ще більше. Напевне, Ліла таки мала рацію; з такими людьми слід було боротися лише в один спосіб: жити краще за них, таким життям, яке вони навіть уявити собі не могли. Коли я складала екзамени п’ятого курсу гімназії, Ліла повідомила, що навесні, коли їй мине шістнадцять, вона вийде заміж.

  48

Ця новина мене глибоко вразила. Коли Ліла повідомила про своє одруження, був червень, це сталося якраз напередодні мого усного випускного екзамену. Звісно, її одруження було лише справою часу, але той факт, що вже призначено дату — 12 березня, — подіяв на мене так, ніби я через неуважність з розмаху врізалася у зачинені двері. У моїй голові закрутилися ганебні думки. Я порахувала, скільки місяців залишилося до одруження: дев’ять. Можливо, дев’яти місяців вистачить для того, щоб підступна ненависть Пінуччи, вороже ставлення Марії, плітки Марчелло Солари, що і надалі розносилися по району як та Феме[12] з «Енеїди», змусять Стефано відмовитися від одруження. Мені було соромно за себе, але я не могла сприйняти належним чином розбіжність наших доль. Мить, коли наші життя повинні розійтися, мала чітко визначену дату. Найгірше те, що я була впевнена: її доля буде кращою за мою. Як ніколи раніше, я відчула безглуздість свого