Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

навчання, зрозуміла, що кілька років тому я обрала цей шлях лише для того, щоб Ліла мені заздрила. А замість цього вона більше не надавала книгам аніякого значення. Я покинула підготовку до екзамену, не могла заснути вночі. Думала про свій небагатий досвід у коханні: одного разу я легенько поцілувала Джино, потім ледве доторкнулася до губів Ніно, мене обмацав своїми жадібними, бридкими руками його батько — оце і все. А от Ліла у березні, у шістнадцять років, матиме чоловіка, а ще через рік, у сімнадцять, — дитину, згодом ще одну і ще одну. Я почувалася нікчемою і плакала від розпачу.

Наступного дня я неохоче поплелася складати екзамен. Але тут сталося те, від чого мій настрій значно покращився. Викладач Ґераче та викладачка Ґальяні, яка теж була членом екзаменаційної комісії, гаряче розхвалили мою роботу з італійської. Ґераче заявив, що мій стиль викладання матеріалу ще більше покращився. Він висловив бажання зачитати уривок з мого твору для інших членів комісії. Тоді, слухаючи його читання, я зрозуміла, чого прагнула протягом останніх місяців, беручись писати: звільнитися від награного тону, від штучних фраз; навчитися писати легко й невимушено, як те робила Ліла у своєму листі до мене на Іскію. Слухаючи власні слова, які промовляв викладач, і спостерігаючи, як викладачка Ґераче задоволено кивала, я зрозуміла, що мені це вдалося. Звичайно, стиль відрізнявся від Лілиного: то був мій власний стиль. І викладачі вважали його справді незвичайним.

Мене перевели до першого курсу ліцею з усіма «десятками», але вдома ніхто цьому особливо не здивувався і ніхто за мене не радів. Звісно, батьки були задоволені і мене це тішило, однак вони не надали цьому особливого значення. Мати сприйняла мій успіх як так і треба, а батько наказав відразу піти до вчительки Олів’єро, щоб та вчасно змогла роздобути підручники для наступного навчального року. Коли я вже стояла на порозі, мати крикнула услід:

— А якщо їй спаде на думку знову послати тебе на Іскію, скажи їй, що я недобре почуваюся, і ти повинна допомагати мені вдома.

Учителька мене похвалила, але без особливого ентузіазму, чи тому, що вона теж сприймала мої досягнення як належне, чи тому, що хворіла: та болячка, що була в неї в роті, завдавала їй неабияких страждань. Вона і словом не обмовилася, що мені слід відпочити і не згадала про свою двоюрідну сестру Неллу й Іскію. Натомість, на моє велике здивування, почала говорити про Лілу. Вона якось бачила її на вулиці, здалеку. «Ішла разом зі своїм нареченим, — сказала вчителька, — з ковбасником». Потім додала фразу, що назавжди викарбувалася у моїй пам’яті: «Краса, яку Черулло мала у голові із самого дитинства, не знайшла свого втілення. А тому, Ґреко, та краса вийшла через тілесну вроду — обличчя, стегна, сраку. Там, де вона швидко минає: ось вона є, а через мить — ніби й не було».

Я ніколи не чула, щоб вчителька говорила якісь непристойності. Того разу вона сказала «сраку» і відразу вибачилася. Але мене вразило не це. У тих словах мені почувся жаль, ніби вона сама визнала, що певна частина Лілиної сутності змарніла саме тому, що вона, вчителька, не змогла її захистити та розвинути належним чином. Я відчула, що зі мною їй це вдалося, а тому пішла додому з легким серцем.

Єдиним, хто з радістю вітав мене з успіхом, був Альфонсо, якого теж перевели до наступного курсу, але з усіма «сімками». Я відчувала, що його радість за мене була щирою, і мене це тішило. Альфонсо був настільки захоплений, що геть забув, що я — дівчина, і йому не можна до мене торкатися, бо це непристойно, і відразу в ліцеї, на очах у наших однокласників та їхніх батьків, міцно стиснув мене в обіймах і голосно чмокнув у щоку. Потім знітився, відразу випустив з обіймів, вибачився, але все одно не стримався і вигукнув:

— Неймовірно! Усі «десятки» — просто неймовірно!

Дорогою додому ми розмовляли про одруження його брата та Ліли. Оскільки я почувалася особливо невимушено, то вперше запитала в нього, що він думає про свою майбутню невістку. Він помовчав трохи, а потім запитав:

— Пам’ятаєш, як нам колись у школі влаштували змагання?

— Аякже, хіба таке забудеш?!

— Я був упевнений, що переможу, адже ви всі боялися мого батька.

— Ліна теж. Саме тому вона спершу не хотіла в тебе вигравати.

— Так. Але врешті вона вирішила виграти і цим мене принизила. Я повернувся додому в сльозах.

— Гірко програвати.

— Не тому. Мені здавалася нестерпною думка про те, що всі навколо і я сам боялися мого батька, а та дівчинка — ні.

— Ти в неї закохався?

— Ти що, жартуєш? Вона завжди викликала у мене побоювання.

— Тобто?

— Я вважаю, що мій брат — відчайдушний сміливець, якщо вирішив з нею одружитися.

— Що ти таке кажеш?!

— Я кажу, що ти — краща за неї. Якби мені довелося вибирати, я б одружився з тобою.

Від його слів мені стало весело. Ми розсміялися, попрощалися біля дому, все ще сміючись. Він був змушений провести літо у ковбасній лавці, а я за рішенням швидше матері, аніж батька мала знайти собі роботу на літо. Ми домовилися з Альфонсо, що постараємося зустрічатися час від часу і хоча б раз поїдемо разом на море. Але цього так і не сталося.

Протягом наступних днів я неохоче бродила по району у пошуках роботи. Запитала у дона Паоло в бакалійній лавці біля траси, чи йому не потрібна продавчиня. Виявилося, що ні. Запитала у журнальному кіоску — теж ні. Зайшла до крамниці канцтоварів, хазяйка засміялася: так, потрібна, але не тепер, повертайся восени, коли почнуться заняття у школі. Я вже зібралася йти, коли вона покликала знову:

— Ти, Ленý, — дівчина дуже серйозна. Я тобі довіряю. Ти змогла б возити моїх дітей на море?

Я вийшла з крамниці дуже щаслива. Хазяйка крамниці мені б платила — і платила непогано! — за те, що я б возила на море її трьох діток протягом всього липня та перших десяти днів серпня. Море, сонце і гроші. Мені слід було щодня возити їх на пляж між Мерджеліною та Позіліпо, про який я не знала нічого, окрім того, що в нього була іноземна назва: Sea Garden. Я радісно побігла додому, ніби у моєму житті відбулася якась вирішальна зміна. Я б заробляла гроші для батьків, купалася б у морі, засмагла і погарнішала, як тоді на Іскії. «Як чудово, — думала я, — який прекрасний день, і здається, що всі радості життя чекають лише на мене».

Я пройшла зовсім небагато, і те враження щасливого дня посилилося. Мене нагнав Антоніо, у робочому комбінезоні, брудному від мазуту. Я йому надзвичайно зраділа: в ту щасливу мить я зраділа би будь-кому. Він помітив, як я проходила повз майстерню, і кинувся слідом. Я розповіла йому про свою нову роботу, напевне, він прочитав мою радість, написану на обличчі. Протягом багатьох місяців я сиділа за книжками, почуваючись самотньою і негарною. Незважаючи на свою закоханість у Ніно Сарраторе, я завжди уникала зустрічей із ним і навіть не поцікавилася, чи перевели його до наступного курсу і з якими оцінками. Ліла згодом мала випасти назавжди з мого життя, тепер мені за нею було вже не угнатися. Але в ту мить я почувалася добре, і мені кортіло відчути себе ще краще. Коли Антоніо, відчувши, що у мене був