Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

ними двома угоди, а Стефано своїми подарунками хотів довести всім у районі, що Ліла могла стати ще красивішою. Здавалося, що Ліла відкрила для себе радість невичерпного джерела власної вроди, відчуття того, що будь-яка нова форма чи образ не могли висловити її у повному, завершеному вигляді. А тому кожна нова зачіска, нова сукня, новий макіяж були лише новими межами, що відсували все далі ті, яких було досягнуто раніше. Стефано, схоже, шукав у ній більш очевидний символ свого заможного майбутнього та такої жаданої ним влади. А вона, здавалося, використовувала пропоноване ним рятівне коло, щоб врятуватися самій, врятувати свого брата, батьків, інших родичів, від всього того, з чим їй довелося зіткнутися і боротися змалечку.

Тоді мені ще не було нічого відомо про те, що вона про себе після тих страшних переживань у новорічну ніч називала «розмиванням». Але я пам’ятала її розповідь про розколену мідну каструлю; та розповідь час від часу спливала у моїй пам’яті, не даючи мені спокою. Пригадую, що якось увечері я навіть перечитала того листа, що вона мені прислала, коли я була на Іскії. Яким захопливим був у той час її стиль розповіді про себе, і як давно це було! Мені довелося визнати, що тієї Ліли, яка тоді написала мені цей лист, більше не існувало. У цьому листі була ще та дівчинка, яка придумала казку про Блакитну фею, дівчинка, яка сама вивчила латинь та грецьку, яка перечитала всю бібліотеку вчителя Ферраро, і навіть та, що намалювала моделі взуття, які тепер висіли у рамках на стінах у чоботарській майстерні. Але сьогодні у повсякденному житті я її більше не бачила, не відчувала. Та завжди збуджена, агресивна Черулло, яку я знала, ніби розм’якла. Хоча ми з нею і надалі жили в одному і тому районі, мали однакове дитинство, обом нам виповнилося по п’ятнадцять років, несподівано для себе ми з нею опинилися у двох різних світах. Пролітали місяць за місяцем, я перетворювалася на неохайну, закублену дівчину в окулярах, що скніла над старими, потріпаними книжками, з великими труднощами купленими з рук або придбаними вчителькою Олів’єро. А Ліла прогулювалася під ручку зі Стефано, причесана, мов кінозірка, одягнена, як актриса чи принцеса.

Я поглядала на неї з вікна, розуміла, що її попередня форма розкололася, і згадувала той чудовий уривок з її листа, в якому йшлося про розколену мідну каструлю. Той образ тепер спливав у моїй пам’яті щоразу, коли я відчувала якусь значну зміну-­розкол у собі або в ній. Я знала — а може, сподівалася, — що не існує у цілому світі форми, здатної утримати в собі Лілу, і що рано чи пізно Ліла знову все зруйнує навколо себе.

  45

Після невдалого вечора у ресторані в Санта-Лучії інших нагод зібратися разом не було. І не тому, що двоє заручених нас більше не запрошували, просто ми щоразу знаходили привід відмовитися. І коли уроки та домашні завдання не виснажували мене повністю, я із задоволенням ходила потанцювати до когось на вечорницях або поїсти піцу всім нашим гуртом, як раніше. Але з більшою охотою я ходила тоді, коли там був і Антоніо, який останнім часом почав приділяти мені чимало уваги, але при цьому поводився ввічливо і тактовно. То правда, що в нього була блискуча, жирна шкіра на обличчі, ряд зубів почорнів від карієсу, а своїми короткими руками з товстими пальцями він якось без особливих труднощів відкрутив болти з пробитого колеса старезної автівки, яку десь знайшов собі Пасквале. Зате його чорне волосся було таким густим та кучерявим, що мимоволі хотілося його погладити, і щоразу, коли він, попри свою скромну натуру, щось казав, його слова були розумними та дотепними. Врешті, крім нього ніхто не звертав на мене уваги. Енцо приходив рідко, у нього було якесь своє життя, про яке ми знали мало, а коли з’являвся, то по-своєму, помірно та лінькувато, упадав за Кармелою. Пасквале, здавалося, взагалі втратив інтерес до дівчат після відмови Ліли. Навіть Аду ледве помічав, хоча вона тільки те й робила, що загравала з ним, незважаючи на постійне бурчання, що їй геть набридло бачити перед собою наші бридкі фізіономії.

Звичайно, під час тих вечорів рано чи пізно мова заходила про Лілу, хоча здавалося, що нікому не хотілося про неї згадувати: хлопці почувалися розчарованими, кожному хотілося бути на місці Стефано. Та найнещаснішим був Пасквале. Якби не його давня ненависть до родини Солар, то він би, напевне, відкрито виступив на боці Марчелло проти сім’ї Черулло. Нерозділене кохання змушувало його страждати: вже від одного погляду на Лілу та Стефано йому жити не хотілося. Та за своїм характером він був добрим та порядним хлопцем, а тому намагався побороти свої почуття і дотримуватися справедливості. Коли Пасквале дізнався, що одного вечора Марчелло та Мікеле перестріли Ріно і вкрили лайкою та образами (хоча навіть пальцем не зачепили), він, не вагаючись, став на бік Ріно. Коли стало відомо, що Сільвіо Солара, батько Мікеле та Марчелло, особисто явився до відбудованої майстерні Фернандо і почав грубо докоряти йому, що той погано виховав свою доньку, а потім, оглянувши приміщення, заявив, що чоботар міг виготовляти які завгодно черевики, але все одно він нікому їх не продасть, і жодна крамниця їх не придбає, до того ж почав погрожувати, що весь той клей, дратва, смола, дерев’яні колодки, шкіряні деталі добре горять, і вся та майстерня може зайнятися від одного сірника і згоріти дотла, Пасквале поклявся, що у випадку пожежі у чоботарській Черулло він зі своїми дружками подбає про те, щоб те саме сталося і з баром-­кондитерською «Солара». Але поведінку Ліли він критикував. Казав, що їй краще було втекти з дому, аніж змиритися з тим, що Марчелло ходив до неї щовечора. Казав, що їй треба було розбити телевізор молотком, а не дивитися його разом з усіма тими, кому було добре відомо, що Марчелло купив його лише для того, щоб дістатися до неї. Казав, урешті, що Ліла була надто розумною, щоб закохатися у такого лукавого лиса, як Стефано Карраччі.

Я була єдиною, хто у таких випадках не мовчав, а заперечував Пасквале. Я відповідала фразами на кшталт: не так вже й просто втекти з дому; не так уже й легко піти проти волі людей, яких любиш; тобі легше критикувати її, ніж звинуватити в усіх бідах твого друга Ріно, через якого вона й втрапила в ту халепу з Марчелло, і якби Ліла не знайшла спосіб вибратися з неї, то їй би довелося з ним одружитися. І закінчувала свій захист панегіриком на адресу Стефано — єдиного з усіх хлопців, хто знав і любив Лілу змалечку, у кого вистачило сміливості підтримати її та допомогти їй. Тоді зависало напружене мовчання, а я пишалася тим, що вміла відбити будь-яку критику на адресу моєї подруги з таким особливим красномовством, що їх це бентежило.

Але одного вечора ми по-справжньому посварилися. Ми пішли всі разом — Енцо теж — їсти піцу на вулицю Реттіфіло в піцерію, де «Маргарита» з пивом коштували усього п’ятдесят лір. Того разу почали дівчата: здається, Ада сказала, що Ліла мала дурний вигляд, коли щоразу виходила гуляти з новою зачіскою, тільки-но від перукаря, у новому одязі, як примадонна, хоча за півгодини до того травила тарганів на порозі