Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

радісно кинувся мені назустріч, але я відповіла йому досить холодно. Хоча він справді мені дуже подобався. Навіть коли я здалеку помічала його високу, худорляву постать, то червоніла, а серце починало швидко битися в грудях. До того ж тепер, коли Ліла справді була заручена, офіційно, та ще й з ким! — двадцятидворічним парубком, а не якимось там хлопчиськом, привітним, рішучим, мужнім — мені треба було якомога швидше знайти і собі завидного жениха, щоб зрівнятися з нею. Було б чудово ходити гуляти вчотирьох: Ліла — зі своїм женихом, а я — зі своїм. Звісно, у Ніно не було червоного кабріоле. Звісно, він усе ще був студентом другого курсу ліцею, без гроша в кишені. Але він був на двадцять сантиметрів вищий за мене, тоді як Стефано був на кілька сантиметрів нижчий за Лілу. І за бажанням Ніно міг розмовляти чистою італійською, як у книжці. До того ж багато читав, умів вести розмову на різні теми, цікавився глобальними питаннями суспільства, тоді як Стефано нічого не помічав далі дверей своєї лавки, розмовляв виключно на діалекті, закінчив лише три класи початкової школи, на касі у крамниці сиділа його мати, яка вміла рахувати краще за нього, і незважаючи на добру натуру, цікавився насамперед грошовим оборотом і все. Та все ж, попри власну закоханість, розуміння того, як би виріс в очах Ліли мій престиж, коли б я почала зустрічатися з Ніно, вже вдруге з того часу, як я з ним зустрілася і закохалася, у мене не вистачило духу, щоб зблизитися з ним. Цього разу причина моєї невпевненості здавалася набагато значнішою, ніж у дитинстві. Дивлячись на нього, я згадувала Донато Сарраторе, хоча вони були геть не схожі. Відраза, злість, що виникали у мене від спогаду про те, що зробив зі мною його батько, і про мою неспроможність дати йому відсіч, розповсюджувалися і на нього теж. Звичайно, я кохала його. Мені кортіло розмовляти з ним, гуляти з ним. Інколи я намагалася сама себе переконати: чому ти так поводишся, адже батько — не син, а син — то не батько, зроби так, як Стефано з Пелузо. Але даремно. Тільки-но я намагалася уявити собі, як я його цілуватиму, мені пригадувалися дотики губів Донато, і мене накривала хвиля задоволення, змішаного з відразою, а образи батька та сина зливалися в один.

Справу ускладнила ще одна подія, яка мене дуже розхвилювала. Ми з Альфонсо вже давно звикли разом повертатися пішки додому після уроків. Спочатку ми ішли до Національної площі, потім вздовж проспекту Мерідіонале. Дорога була довга, але ми розмовляли про домашні завдання, про викладачів, про наших однокурсників, а тому отримували від цієї прогулянки справжнє задоволення. І от якось одного разу, відразу після ставків, біля виходу на трасу, я обернулася і мені здалося, що я помітила на залізничному насипі Донато Сарраторе, одягненого у форму залізничника. Я аж підскочила від несподіванки та переляку і відразу відвернулася. А коли знову обернулася, його вже там не було.

Чи то було насправді, чи мені здалося, але я надовго запам’ятала, як моє серце сполошено тіпнулося у грудях, і не знаю чому мені пригадалися слова з листа Ліли про той звук, що пролунав від розколеної мідної каструлі. Такий самий звук почувся мені наступного дня, щойно я побачила Ніно. Отож з переляку я вирішила прикритися дружбою з Альфонсо, перед уроками та після занять намагалася завжди триматися ближче до нього. Коли помічала здалеку постать хлопця, якого так кохала, то відразу зверталася до молодшого сина дона Акілле з якимось вдавано важливим питанням, і ми ішли геть, перемовляючись між собою.

Коротше кажучи, то був для мене період сумнівів: мені кортіло зблизитися з Ніно, але замість цього я постійно трималася разом з Альфонсо. Більше того, через острах, що я можу йому набриднути і він знайде собі інших друзів, я поводилася з ним кожного разу привітніше, інколи навіть намагалася загравати до нього. Та тільки-но розуміла, що так можу дати йому якусь хибну надію на інтимні стосунки, відразу змінювала тон. «А якщо він неправильно мене зрозуміє і закохається?» — хвилювалася я. То була б неприємна ситуація, мені б довелося відмовити йому: Ліла, моя однолітка, заручена з уже справжнім чоловіком — Стефано, і для мене було б принизливим зустрічатися з хлопчиськом, молодшим братом її нареченого. Попри це у моїй голові роїлися неконтрольовані думки та фантазії. Коли я поверталася зі школи додому вздовж проспекту Мерідіонале разом з Альфонсо, який як вірний лицар захищав мене від тисячі небезпек міста, я тішилася думкою про те, що двом Карраччі, Стефано та Альфонсо, випала почесна доля захищати — хай по-різному! — Лілу та мене від чорного зла цього світу, від того самого зла, яке ми вперше відчули на собі, піднімаючись сходами до їхнього дому, коли йшли, щоб забрати наших ляльок, яких у нас украв їхній батько.

  42

Мені подобалося віднаходити такі несподівані зв’язки, особливо тоді, коли вони пов’язувалися з Лілою. Я проводила паралелі між подіями та фактами, далекими одне від одного, встановлювала схожості і розбіжності. Це перетворилося для мене на повсякденну вправу: наскільки я добре почувалася на Іскії, настільки погано ішли справи у Ліли серед злиднів району; наскільки я страждала, їдучи з острова, настільки вона почувалася все щасливішою. Здавалося, що через чиєсь недобре чаклунство радість або біль однієї з нас протиставлялися болі та радості іншої. Наша зовнішність, на мою думку, теж була частиною цієї гойдалки. На Іскії я почувалася гарною, і те відчуття не зникло і після мого повернення до Неаполя. Навпаки, коли я пліч-о-пліч з Лілою вибудовувала плани, як допомогти їй позбутися Марчелло, були такі моменти, коли я знову повірила, що я — вродливіша за неї, і кілька поглядів Стефано упевнили мене в тому, що я можу йому подобатися. Але тепер Ліла знову взяла верх, вдале вирішення справ примножило її вроду, тоді як я, замучена уроками, сповнена сумнівів щодо мого кохання до Ніно, знову ставала негарною. З мене поступово зійшла здорова літня засмага, повернулися прищі. І от одного ранку несподівано переді мною замаячила загроза обов’язкового носіння окулярів.

Викладач Ґераче запитав мене про щось, що було написано на дошці, і так встановив, що я майже нічого не бачила. Він сказав, що мені слід було негайно звернутися до окуліста, зробив відповідний запис у щоденнику і наполіг на тому, щоб наступного дня під тим записом стояв підпис когось із моїх батьків. Я повернулася додому, показала щоденника батькам, відчуваючи провину через те, що тепер доведеться витратити гроші ще й на окуляри. Батько насупився, а мати розкричалася на мене: «От бачиш, сидиш день і ніч над книжками і псуєш собі зір!» Я дуже образилася. То це виходить, що мене покарано за бажання вчитися? А як же Ліла? Хіба вона не читала ще більше? То чому у неї зір був бездоганний, а я бачила все гірше? Чому мені тепер доведеться все життя носити окуляри, а їй — ні?

Потреба в окулярах посилила мою манію щодо нерозривного зв’язку, який у добрі та в злі нібито існував між моєю долею та долею подруги: я — сліпа, вона — зірка мов сокіл; я — з більмом на оці, вона — з примруженими очима, щоб бачити усіх наскрізь; я, що вчепилася їй за руку в напівтемряві, і вона, що веде мене уперед зі своїм суворим поглядом.