Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

на таке, Ленý? Ми літаємо на планеті над вогняною кулею. Та частина, що вже охолонула, плаває зверху по лаві. На цій частині ми будуємо палаци, мости і дороги. Час від часу лава виходить з Везувію або викликає землетруси, що руйнують усе навколо. Кругом повно мікробів, від яких можна захворіти або померти. Ідуть війни. У світі повно злиднів, від яких люди стають злими. Щомиті з тобою може статися якесь лихо, що змусить тебе так страждати, що в тебе сліз не вистачить. А ти чим займаєшся? Курсами з теології, на яких намагаєшся зрозуміти, що таке Святий Дух? Годі! Диявол створив цей світ, а ніякий не Господь, Син чи Дух Святий! Хочеш, покажу низку перлин, що мені подарував Стефано?» Ось у такому тоні вона розмовляла зі мною, чим збивала мене з пантелику. І так було не лише того разу, а все частіше, аж поки той тон не став для неї звичним, щоб давати мені відсіч. Якщо я намагалася заговорити з нею про Святу Трійцю, вона кількома короткими фразами, але завжди по-доброму, припиняла подальшу розмову і починала показувати мені подарунки Стефано: обручку, намисто, нову сукню, капелюшок. Від цього все те, що мене захоплювало, що робило мене особливою в очах викладачів, які вважали мене розумною та здібною, відсувалося у далекий, темний куток свідомості, втрачаючи будь-який сенс. Я забувала про свої думки, про книжки. Разом з Лілою милувалася всіма тими подарунками, що разюче контрастували з убогою домівкою Фернандо-чоботаря; приміряла одяг та прикраси; відразу помічала, що мені вони ніколи б так не личили, як їй, і мирилася із цим.

  44

Багато хто заздрив Лілиній ролі нареченої, а тому районом почали ширитися плітки. Врешті її поведінка не подобалась людям і тоді, коли вона була ще худорлявою дівчинкою, то що вже було казати про тепер, коли вона перетворилася на дівчину, якій усміхнулася вдача. Вона сама розповідала мені про все більш вороже ставлення з боку матері Стефано і особливо — Пінуччи. Їхні злобливі думки про Лілу ясно читалися на обличчях. За кого мала себе та дочка чоботаря? Яким таким зіллям обпоїла вона Стефано? Чого б це, тільки-но вона відкривала рота, він відразу хапався за гаманця? Вона що, хоче хазяйнувати в нашому домі?

Та якщо Марія обмежувалася набурмосеним мовчанням, Пінучча цим не задовольнялася, а час від часу сварилася з братом:

— Чому їй ти завжди все купуєш, а мені не лише ніколи нічого не купив, а навіть якщо я сама придбаю собі щось гарне, ти мене критикуєш, що я викидаю гроші на вітер?

Стефано відбувався своєю стриманою усмішкою і не відповідав. Та згодом, притримуючись своєї звичної лінії поведінки загального примирення, почав робити подарунки і сестрі. Так почалося справжнє змагання між двома дівчатами: обидві разом ходили до перукаря, купували однаковий одяг. Але це ще більше злило Пінуччу. Вона була гарною, на кілька років старшою за нас, можливо, навіть фігурою нас переважала, але те, як будь-який одяг чи прикраса сиділи на ній, не можна було навіть порівнювати з тим, який вигляд вони мали на Лілі. Першою звернула на це увагу мати Пінуччи. Марія щоразу, коли бачила, як Ліла та Пінучча збиралися йти гуляти разом, з однаковими зачісками, в однакових сукнях, завжди знаходила привід, щоб ніби ненароком, здалеку і приторно-солоденьким голосом дорікнути майбутній невістці за якийсь недогляд, що та допустила напередодні: то світло в кухні не вимкнула, то кран з водою не закрила після того, як попила води. Потім відверталася, ніби заклопотана своїми справами, і бурмотіла похмуро:

— Глядіть, недовго!

Не відставали від них і ми, дівчата з нашого району. У святкові дні Кармела, яка і надалі просила всіх кликали її Кармен, а разом з нею і Ада, і Джильйола, не змовляючись і не зізнаючись у цьому навіть самим собі, взялися змагатися з Лілою. Особливо Джильйола, яка працювала у кондитерській і — хай навіть неофіційно! — зустрічалася з Мікеле Солара, купувала за власний кошт і за гроші Мікеле найкращі наряди, щоб показатися в них на прогулянці чи в машині. Та даремно, куди їм було до Ліли, що здавалася недосяжною чарівною статуеткою у сонячному сяйві!

Спочатку ми ще намагалися утримати її в нашій компанії, нав’язати їй наші старі звички. Для цього ми втягнули Стефано до себе, оточили його увагою, і він здавався задоволеним настільки, що навіть якось у суботу, можливо, під впливом особливої симпатії до Антоніо та Ади, сказав Лілі:

— Поговори з Ленуччою та дітьми Меліни, чи не хочуть вони завтра з нами повечеряти.

Під тим «з нами» він мав на увазі їх двох, Пінуччу та Ріно, який останнім часом намагався якомога більше часу проводити у компанії майбутнього свояка. Ми погодилися, але та вечеря видалася непростою. Ада позичила сукню у Джильйоли, щоб мати пристойний вигляд. Стефано з Ріно вибрали для вечері не піцерію, а ресторан у багатому районі Санта-Лучія. Оскільки ні я, ні Антоніо, ні Ада не бували раніше в ресторані — закладі для багатих — то почувалися збентеженими: як одягатися, скільки це коштуватиме? Тоді як вони вирушили на автівці, ми утрьох доїхали автобусом до площі Плебісциту, а звідти решту шляху пройшли пішки. Коли всі всілися до столу, вони невимушено замовили безліч страв, а ми — майже нічого, бо боялися, що рахунок виявиться занадто великим для наших гаманців. Ми майже увесь вечір просиділи мовчки, тому що Ріно та Стефано говорили переважно про гроші, їм навіть на думку не спало залучити до розмови хоча б Антоніо. Ада, яка не хотіла примиритися зі своїм положенням відсунутої у куток, протягом всього вечора намагалися привернути до себе увагу Стефано надмірно зухвалими жестами, чим викликала незадоволення брата. Наприкінці, коли настав час розплачуватися, виявилося, що Стефано вже подбав про оплату, і якщо Ріно це зовсім не турбувало, то Антоніо повертався додому роздратованим, бо незважаючи на те, що був одного віку зі Стефано та братом Ліли і працював так само, як і вони, почувався, ніби з ним повелися, як із недолугим. Але найважливішим виявилося те, що ні я, ні Ада, кожна по-своєму, у громадських місцях, де наші стосунки виходили за межі дружнього спілкування віч-на-віч, не знали, що сказати Лілі, як з нею поводитися. Вона була такою чепурною, такою гарно вбраною, що більше підходила для катання у кабріоле чи для ресторану в Санта-Лучії, але геть не для того, щоб разом з нами їхати на метро, в автобусі, гуляти пішки, з’їсти шматок піци на проспекті Ґарібальді, сходити до приходського кінотеатру чи потанцювати вдома у Джильйоли.

Того вечора стало ясно, що соціальний статус Ліли змінився. Протягом останніх днів, місяців вона перетворилася на панночку, яка імітувала моделей з глянцевих журналів мод, телезірок, дівчат, яких ми бачили під час прогулянок на вулиці К’яйа. Її зовнішній вигляд — то був ляпас по обличчю бідняцтва нашого району. Від тендітного дівочого тіла, яке ще вгадувалося під одягом тоді, коли ми з нею розробляли наші плани, що привели до заручин зі Стефано, тепер не залишилося навіть натяку. Замість нього на світ з’явилися форми молодої привабливої жінки, яка щонеділі виходила під ручку зі своїм нареченим і немов виконувала умови укладеної між