Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

— Дуже подобається.

— То в чому справа?

— Тоді зроби мені послугу: приходь щоразу, коли я тебе про це попрошу.

Я була розгнівана, а тому сказала:

— Хочеш скористатися мною, щоб задурювати людям голову?

Вона зрозуміла, що я образилася, міцно потиснула мені руку:

— Я не хотіла сказати тобі нічого поганого. Хотіла лише сказати, що в тебе добре виходить викликати симпатію людей. Основна відмінність між тобою і мною — з дитинства — в тому, що мене люди побоюються, а тебе — ні.

— Може, тому що ти вредна, — сказала я їй, все ще сердячись.

— Можливо, — відповіла вона, і я зрозуміла, що цими словами образила її, як до цього вона мене. Тоді я, шкодуючи про сказане, спробувала було відразу загладити свою провину:

— Антоніо готовий померти за тебе, він просив подякувати тобі за те, що ти запропонувала роботу його сестрі.

— То Стефано запропонував роботу Аді, — відповіла вона, — а я — вредна.

  53

Із того дня мене постійно кликали, коли треба було купити щось таке, що викликало суперечки між ними трьома. Я ді­зналася, що інколи мене кликали не за бажанням Ліли, а за проханням Пінуччі та її матері. Так, бонбоньєрки насправді вибрала я. Ресторан для банкету по вулиці Ораціо теж вибрала я. Я вибрала і фотографа, переконавши їх додати до його послуг ще й запис відеоролика. Я помітила, що кожного разу робила це з великим задоволенням, ніби то було своєрідне тренування перед моїм власним весіллям, яке колись обов’язково мало відбутися. Ліла надавала мало значення всім тим приготуванням. Найважливішим для неї було дати зрозуміти раз і назавжди своїм зовиці та свекрусі, щоб вони не сміли пхати носа у її майбутнє життя дружини й матері, у її домівку. Але той конфлікт між свекрухою, невісткою та зовицею був не єдиним. У мене склалося враження з того, як вона мене використовувала, як крутила на всі боки Стефано, що вона так боролася, щоб віднайти своє місце у тій клітці, в яку сама себе загнала, хоча поки що і сама не розуміла, де воно.

Звичайно, я цілими днями змушена була уладнувати їхні справи, вчилася мало і кілька разів дійшло навіть до того, що я прогуляла уроки. Як наслідок, оцінки у моєму табелі за першу чверть були такі собі. Моя нова викладачка латині та грецької, славнозвісна Ґальяні, ставилася до мене з особливою прихильністю, а от з філософії, хімії та математики я ледве витягнула на «задовільно». Гірше того, одного ранку я втрапила у справжню халепу. Оскільки викладач релігії постійно відпускав звинувачення на адресу комуністів, засуджуючи їхній атеїзм, я вважала своїм обов’язком втрутитися, не знаю, чому саме: чи через моє добре ставлення до Пасквале, який завжди називав себе комуністом, чи просто тому, що мені здалося, що все те зло, яке священик приписував комуністам, мало безпосередній стосунок до мене як до улюблениці викладачки Ґальяні, відомої на всю школу своїми комуністичними поглядами. Як би то не було, але я підняла руку і сказала (я, що навчалася на заочних курсах з теології!), що існування людства такою очевидною мірою залежить від сліпого випадку, що довірити його Богові, Ісусу та Святому Духу (останній, на мою думку, був взагалі зайвим елементом, існував лише для того, щоб доповнити трійцю, надати більш вагомої сутності біному батько-син) — все одно, що гратися у солдатиків у той час, коли все місто охоплене пекельним вогнем. Альфонсо відразу зрозумів, що я переходжу дозволені рамки і несміло смикнув мене за край сукні, але я його не послухала і пішла до кінця у своїй промові, закінчивши її тим завершальним порівнянням. Уперше мене вигнали з класу і зробили запис у журналі про незадовільну поведінку.

Опинившись у коридорі, я спочатку геть розгубилася: що зі мною сталося? Чому я повелася так нерозумно? Звідки в мене взялося це незламне переконання у тому, що все те, що я казала, було правильним, і його слід неодмінно озвучити? Потім я пригадала, що ми розмовляли про це колись із Лілою, і зрозуміла, що вскочила у халепу тільки тому, що попри все я продовжувала наділяти її достатнім авторитетом, щоб мати мужність виступити проти викладача релігії. Ліла більше не розгортала ні одної книжки, не вчилася, збиралася вийти заміж за ковбасника, напевне, скоро сиділа б за касою замість матері Стефано, а я?! Це від неї я черпала енергію, щоб придумати образ, який визначав релігію як гру в солдатиків у охопленому пекельним вогнем місті? Отже, неправда, що школа — то моє особисте багатство, далеке від її впливу? Я тихенько плакала перед дверима класу.

Але раптом все змінилося. У кінці коридору з’явився Ніно Сарраторе. Після нової зустрічі з його батьком я ще з більшою впертістю вдавала, що не помічаю його у школі, але коли я побачила його у ту мить, то відчула себе краще і швидко витерла сльози. Та він, напевне, все одно зрозумів, що щось сталося, і рушив прямо до мене. Він підріс, кадик на горлі помітно видавався вперед, на обличчі з’явився легкий пушок, а погляд став ще суворішим. Ховатися мені було нікуди. Я не могла повернутися до класу, не могла піти до туалету, бо, якби вчитель релігії виглянув з класу і не побачив мене в коридорі, мої справи ще більше погіршилися б. Отож я залишилася стояти, де була, а коли він підійшов ближче і запитав, чому я не в класі, я йому все розповіла. Він спохмурнів, сказав: «Я зараз повернуся». Зник, а вже через кілька хвилин повернувся разом з викладачкою Ґальяні.

Ґальяні засипала мене похвалами. «Але тепер, — промовила вона так, ніби проводила урок для мене та Ніно, — після нищівної атаки настав час примирення». Вона постукала у двері мого класу, зайшла всередину і через п’ять хвилин виглянула із задоволеним виразом на обличчі. Мені дозволили повернутися до класу за умови, що я вибачуся перед вчителем за занадто різкий тон своїх висловлювань. Я вибачилася, боячись за можливі наслідки свого вчинку і водночас пишаючись несподіваною підтримкою з боку Ніно та Ґальяні.

Я уважно стежила за тим, щоб і словом не обмовитися вдома батькам про те, що сталося, але розповіла про все Антоніо, а він з гордістю переповів усе Пасквале. Той у свою чергу якось вранці зустрівся з Лілою і, розхвилювавшись, бо ще й досі її кохав, не знаючи, що їй сказати, і щоб якось підтримати розмову, вчепився в цю історію, що сталася зі мною, як у рятівне коло. Так за одну мить я перетворилася на героїню як в очах моїх давніх друзів, так і в очах невеликого, але войовничого гурту викладачів і студентів, що вже давно виступали проти нудних проповідей вчителя релігії. Тим часом я, вирішивши, що одних вибачень священикові недостатньо, доклала зусиль, щоб відновити свою добру славу перед ним та іншими викладачами, що дотримувалися однакових із ним поглядів. Я легко відокремила сказане мною від самої себе: з усіма викладачами, що поводилися зі мною вороже, я була привітною, люб’язною, прислужливою, старанною, а тому вони згодом знову почали вважати мене хорошою студенткою, якій можна було вибачити деякі дивні висловлювання. Так я зрозуміла, що вмію робити, як Ґальяні: твердо відстоювати власні погляди, але разом з тим і мирно співіснувати, завойовуючи повагу до себе завдяки бездоганній поведінці. Протягом кількох днів я, як