Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

будете щасливі! — залунали над мешканцями фортеці дзвінкі голоси, що належали, мабуть, крилатим золотим створінням. — Не робіть лиха… Той, хто бореться, отримає вічне життя!.. Лише ниці боягузи зазнають долі переможених…

Ми з товаришем стояли в натовпі, зачудовані. Я поглянув на Мулу і побачив, що він тепер інший: злегка звивисту світлу чуприну мого друга покрила яскрава хустина-бандан; з-під неї ззаду випиналась куца косичка, а обличчя прикрашала чорна іспанська борідка. Вона робила Мулу схожим на флібустьєра. Лиш бракувало до цього образу Мулі золотої сережки у вусі.

Тієї ж миті, як я подумав про сережку, в мене за вухом щось засвербіло. Я обережно підніс туди руку й добув довге гусяче, розщеплене на кінці перо. Лахміття з мене теж невідомо коли зникло, і я був уже в жовтій, як сонце, сорочці з широкими рукавами, а замість подертих штанів на мені з'явились картаті шорти-бриджі.

Затим на нас із Мулою, мабуть, зійшло натхнення, бо я вирішив писати, а Мула — пекти, і ми негайно полишили майдан, побігши робити те, що вирішили. Навколо нас розкривались великі квіти, припікало сонце, дзижчали вбрані в дорогоцінні блискучі обладунки мухи… Минулої ночі скінчилась весна і почалося літо.

До ранку я написав п’єсу, а Мула на кухні фортеці випік такого грандіозного й гарного торта, що всі жінки, поглянувши на нього, втрачали свідомість, а чоловіки відходили вражені, мовчазні й замислені, і довго ще мовчали, розмірковуючи про сенс буття. А віднайшовши його, раділи, мов діти.

Ми з Мулою зустрілись по обіді. Я прочитав йому свою п’єсу, а він пригостив мене шматком торта, і ми здогадалися, що світ навколо нас зазнав змін. Змінилося щось невловиме, але важливе — те, що визначало наше життя. Ми зрозуміли, що Творці приходять тихо. Не так, як галасливі хроби. А для перемоги над злом слід просто усвідомити себе Творцем, відчути й зрозуміти себе як Творця. І при цьому завжди лишатися придурком.

За тиждень репетицій у театрі-шатрі відбулася прем’єра моєї п’єси про нашу дівчину. Надворі шуміла літня злива, гримів грім, блискавки висвічували хмари.

Ми з Мулою дивилися виставу, сидячи в першому ряду. Мула прошепотів:

— Наша дівчина пішла сонячного дня, а повернутись мусить із дощем. Я відчуваю.

Я кивнув на знак згоди і тихо звернувся до Зевса, що сидів ліворуч:

— Вам усе про все відомо… Мій дідусь казав про Великий Скарб…

— Предки завжди мають рацію, — озвався Зевс, лоскочучи за вухом маленьку таксу Цербо, яка, мов кіт, прилаштувалась у Зевса на колінах.

Я озирнувся і вглибині переповненої зали розрізнив силует могутнього Харона. Перевізник дивився виставу, стоячи за останнім рядом, бо сидіти не міг — крісла були для нього замалі…

Скромність ніколи не була моєю головною чеснотою, тому скажу: постановка мала гучний успіх. Ось зал плескає, кричить захоплено, і на сцену кілька разів виходять та розкланюються перед публікою актори. Але зала не вщухає, і тоді на кін піднімаємося ми з Мулою, ведучи за собою ще мудрого Зевса й могутнього перевізника Харона. Назирці на сцену чимчикує сімейство Продавця лотерейних квитків. Його діти бавляться з кумедною таксою Цербо, яка, привернувши загальну увагу, намагається стати на задні лапки.

Вогні рампи засліплюють мене та Мулу, і, тимчасово невидима, навшпиньки підкрадається й бере нас за руки виконавиця головної ролі — талановита й симпатична шкільна вчителька молодших класів… Ось вона веде нас до краю сцени… плескає шалено й підносить квіти зал… Ми втрьох вклоняємося, і я розумію, що тепер з нами Вона — наше сонечко й білочка, наша квітка — наша дівчина…

Вона посміхається нам і простягає потерте вітром і сонцем оголошення:

— Ви шукали мене?.. Я знайшлася!..

Р. S.

Минуло небагато часу. Мула мріяв про власний найбільший у світі ресторан і збирався відкривати поки що свій перший, невеликий. Великий же Бос доглядав за пам’ятником собі, що стояв так само в міському парку. Пам’ятник капризував, багато смітив, і Бос із ним мучився.

Мав, бідака, ще одну гризоту: його мама щодня вигулювала в парку мисливських собак. Ті обов'язково цвіркали на постамент, а Бос сварився з ними та матусею, став похмурий і дратівливий. Єдиною його втіхою було красти в пам’ятника недопиту філіжанку кави і смакувати вистиглим напоєм десь у кущах, перечитуючи старі газети (на відміну від кави, Бос не передплатив їх на десять років).

Тож двічі або навіть тричі подумайте перед тим, як ставити собі пам’ятника за життя… Ага, і ще: коли дітлахи, граючись, випрали в джерельці на нашому городі стару хустину баби Ганки, у вовні лишилося кілька часток золота…

…У колекторі теплотраси робітники котельні знайшли муміфіковані рештки двох осіб.

За інформацією міліції, це бомжі, що померли від виснаження. Вочевидь сухе повітря сприяло муміфікації.

Про автора

Петро Яценко народився в 1978 році у Львові. Він — автор романів «Йогуртовий бог» (2002), «Повернення придурків» (2004) та повісті «Дерево бодхі» (2006). Лауреат конкурсів «Нові автори» (2002) та «Смолоскип» (2006). Член Національної спілки письменників України, редактор літературного сайту www.text-context.org.ua.

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок набору, виявлених і виправлених верстальником

Стор. 60: Насправді ж уся глобалізація [полагає] => полягає в усередненні.

Стор. 62: ([Релігійник] => Релігійник вісник).

Стор. 71: Я ніколи не наважувався зайти досередини: вже дуже було там помпезно і врочисто, а може, такого [близня] => блазня, як я, узагалі б не пустили.

Стор. 111: Та ми з [Милою] => Мулою почувались кепсько й не