Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— Ей, мальчікі! — закричали нам з машини, опустивши скло, дві жіночки з яскравим макіяжем. — Ви што, апять тапіться сабралісь?..

Так, це були дорожні повії, що колись робили нам штучне дихання.

— Чому, хлопчікі, в такому поганому відє? — співчутливо запитувала молодша повія, визираючи з вікна авта. — Вас шо, кинули па бізнесу?..

— Знаєш, Свєт, ані мнє пачєму-та нравятся, — звернулась до неї старша. — І дєла у нас на іхнєй машінє харашо ідут…

— Нездійсненна Мрія! — прошепотіли ми, оглядаючи розмальоване авто.

— Давай увєзьом іх с маста — ат ґрєха падальше. Накормім і напоім, а?.. — пропонувала тим часом молодшій повії старша.

— Краще підкиньте нас до фортеці, — попрохав я.

— «Фартеця» ета што — замак? — перепитала старша, зацікавившись. А молодша плеснула в долоні й вигукнула:

— Вони подарять нам палац!..

Коли ти — сонях, то спочатку будеш зелений та малий, і ніхто на тебе не зважатиме. І ти не зважай — рости, міцній, підведи нарешті свою велику жовтопелюсткову голову, і всі скажуть: «Погляньте, яке диво!.. Він став соняшником!..»

— Ми були в місті, — повідомили ми Продавцеві, коли нарешті розпрощалися з повіями та відшукали його у фортеці.

— Знаю, — всміхнувся він, — у теленовинах казали… — ми з Мулою перезирнулись. — Показували ще ваші фотороботи, — вів далі лотерейник, — не дуже схожі… І ще з вами хтось третій був — так це взагалі потвора…

Ми опустили очі й роздивлялись дрібно покришену цеглу в себе під ногами.

— Що ж нам робити? — пробубонів Мула.

— А нічого, — гладкий Продавець розвів руками — верхній ґудзик його піджака луснув та відпав. — Ви зробили все, що могли. Тепер слід чекати.

— На що? — спитав я.

— Ну, швидше за все, спочатку сюди завітає міліція. Буде розпитувати про вас, — відказав Продавець, мусолячи нитки на місці відірваного ґудзика. — Потім, гадаю, не пізніше завтрашнього дня, фортецю оточать війська і поставлять ультиматум…

— То слід готуватися! — вигукнув Мула, стривожившись і гарячково озираючись. — Зачинити брами, видати людям зброю — у тій вежі ще багато лишилося…

Мула викрив нас, і я закусив губу, однак Продавець тільки засміявся:

— Зброя у великих ділах не допоможе… Хоча в невеличких іноді помічна, — він підморгнув нам. — А от і міліція!..

Поруч з гуркотом і димом зупинився старий міліційний «бобик». Ми з Мулою приготувались тікати, але Продавець жестом нас спинив.

З машини вийшло два міліціянти, і ми їх одразу пізнали:

— Це вони! — загукали ми, тицяючи на охоронців порядку пальцями. — Це одні з тих бандитів, які в місті полювали на нас!.. Ловіть їх!.. Ловіть!..

Міліціянти, побачивши мене з Мулою, на секунду вклякли. Потім повільно, крадучись, ніби два вгодованих коти, почали наближатися й витягати на ходу пістолети та кайданки. Водночас на наші зойки звідусіль рушили мешканці фортеці: садівники в комбінезонах, з великими ножицями та городниками, повновиді пралі, що несли кошики з білизною; кондитери-поети та кароокі романтичні поетки у замащених шоколадом білих фартухах. Під’їхав молодий спортивний прибиральник на чудернацькому жовтогарячому, схожому на моторолер агрегаті. За ним поспішала до нас ще валка людей — чоловіків та жінок…

Продавець став між нами та міліціянтами, заступивши мене й Мулу своїм великим тілом.

Розуміючи, що події набувають небажаного перебігу, бандити-міліціянти зупинились і стривожено озиралися.

— Відійдіть, бо ми тих двох шукаємо, — похмуро сказав один з них Продавцеві.

— Ну то й що? — здивувався Продавець. — Це не дає вам ніяких переваг. А я захищаю не їх, а навпаки, — вас…

— Так-так, — підтвердили ми, визираючи з-за спини Продавця, — ви в небезпеці!

Навколо тим часом вже зібрався та гудів гурт фортечан.

— Повбирали форму і думають, що все отак і можна!.. — кричала гучним голосом праля міцної постави. — Отак просто людей забирати!.. Зразу видно — бандити вони!.. Бандити!..

Натовп схвально загудів та посунув на міліціянтів. Ті зі словами: «Ну, ви ще увидите… Увидим, хто бандит…» відступили до свого «бобика», бряцнули дверцятами, авто завило сиреною, надсадно гуднуло мотором і, розсікши людей, виїхало з фортеці…

— Як вони нас знайшли? — дивувався Мула, коли ми йшли разом до будинку, де мешкали.

— Дуже просто, — відказав я. — Ми ж лишили в місті «мобіль». Такі машини, певно, є лиш у цій фортеці…

— Перша частина Продавцевого передбачення справдилась, — уголос міркував я вже в нашій кімнаті. — Тепер слід очікувати справдження другої.

— Не пізніше як завтра фортецю оточать війська! — врочисто виголосив Мула.

Ми добряче потомилися за минулу ніч, тому, навіть не поснідавши, негайно полягали спати.

Прокинулись ми так рано, як, мабуть, ще ніколи добровільно не прокидалися. Годинник на моїй тумбочці показував п’яту ранку. За вікном ледь жевріло. До сніданку було ще далеченько, тож ми вдягли наше дрантя і вийшли з будинку в ранкову сутінь.

Мула показав на східці, прироблені до зовнішнього муру. Ми давно хотіли помандрувати ними.

Зійшовши нагору, ми опинилися на мурі, на майданчику, де, певно, колись стояли гармати. Ми розмовляли, дихаючи ранковим повітрям й дивлячись на чудовий краєвид унизу. Та раптом водночас змовкли. На наших очах із землі довколишніх полів, один поруч одного, почали рости гриби! Проте навіть з висоти муру ці гриби видавались велетенськими.

У перших променях сонця, що сходило, ми бачили, як оголена осінньо-весняна земля спочатку набухала, ніби піднята зсередини чиєюсь парасолею;