Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Хробів, що оточували фортецю зусібіч, було без ліку. Здавалось, самими лиш зойками ці потвори спроможні завалити товстелезні фортечні стіни.
Ми з Мулою спостерігали за всім, що діялось, з вікна вежі над головною брамою. Сюди нас привів старенький вартовий. Згодом до нас приєднався ще Продавець із біноклем та маленьким мегафоном.
Танк, а за ним — решта машин зупинились за кількасот метрів від фортеці.
Дверцята лімузина відчинилися, і з нього вийшла жінка в яскраво-червоній сукні. Услід з лімузина вистрибнуло зо два десятки мисливських собак.
— Мама Боса, — сказав Продавець, дивлячись у свою оптику.,
Лотерейник простягнув бінокль нам, і ми побачили, що стріла автокрану видовжилась, а на гаку похитувався велетенський гучномовець. Дріт від нього тягнувся до танка.
— Будуть присягати, — прорипів дід-вартовий. — Нові хроби завше перед Босом присягають…
Гучномовець завис над лавами хробів, і з нього полинуло:
— Ей ви!.. Скати!.. Кляньотєсь бить мнє вєрнимі?..
— Чіста кляньомся! — на диво злагоджено відповіли хроби. Цей вигук був такий гучний, такий потужний, що шибки в нашому вікні затремтіли й потріскали, й у вухах тонко противно задзижчало.
Мама Великого Боса тим часом дивилась на нашу фортецю в підзорну трубу.
Робітники стягнули брезент з вантажівки, і під ним відкрився пам'ятник Великому Босові — той, що стояв у парку.
— Напевно, сумно в парку стовбичити, і він хоче спостерігати за облогою, — припустив Мула.
Босова мама підняла руку, і незліченне хробське військо вмить опустилось навколішки, викинувши догори руки з ножами.
— Зара мізинці собі відтинатимуть, — похитав головою вартовий.
Та він помилився: хробаки знову повставали й затупотіли ногами.
— Вшановують пам’ятник, — озвався Продавець, уважно дивлячись у вікно. — А зараз буде найцікавіше…
Над обрієм, ніби велетенські чорні птахи, з’явилося кілька гелікоптерів. Вони підлетіли ближче та зависли над лавами хробів. Ті розступилися, і ґвинтокрили посідали. Хроби почали вантажитись до машин.
— Невже організовують десант? — скрушно і стривожено шепотів дідок.
Танк Боса загуркотів і, рушивши, підкотився майже до краю рову з крокодилами.
«Ні, крокодили навряд чи допоможуть», — подумав я, а з башти танка тим часом виліз Великий Бос, а за ним — капітан-генерал Перелюб. Обидва були в плямистій військовій формі, тільки Бос — у білій з коричневатими плямами, а Перелюб навпаки: у коричневій з білими. Бос тримав у руці мегафон і дивився знизу просто в наше вікно:
— Прадавєц! — закричав він. — Вийді!.. Паґаварім!..
— Даруйте, — всміхнувся нам лотерейник і, поправивши краватку (а вбраний він був, немов на співбесіду), вийшов у сусідню кімнату і там відчинив віконниці.
— Прадавєц! — вишкірився, побачивши гладуна, Бос. — Дараґой, ти зря васкрєс!..
— Гадаєш?.. — відповів у свого мегафончика лотерейник.
— Да увєрєн!.. — пихато глузував Бос. — Мала таво, што ти надаєл всєм са сваімі білєтамі, каториє нічєго нє виіґривают… Помню, сам у тєбя на дєсять тисяч купіл… Так вот… Мала таво, што ти абманщік і ґад… Но ти єщо укриваєш у сєбя тєх, кто должєн мнє дєньґі!.. — Бос почав судомно смикати рукою — певно, у нього починалась істерика. — Но мала!! — майже зойкнув він з мегафона. — Еті прідуркі і галадранци, каторих ти пріютіл в свайом ґнєздє, шляютса па ґораду, нарушают пакой і парядак… Бєрут заложнікав і взривают дама!!.. — Бос зробив паузу, відсапуючись. — Прадавєц!!.. Ти знаєш, ґдє лєжат тє, каториє думалі, што я бандіт?.. А?!..
— Знаю-знаю, — прогугонів Продавець з вікна. — Але я знаю також, що ти і твоє військо прийшли сюди не через тих двох хлоп’ят…
— Да, Прадавєц, да! — шкірився Бос. — Я прішол сюда із-за тєбя!.. Мнє нікаґда нє нравілась то, што ти сєбє пазваляєш!.. Я хачу убєдітьса сам, што ти больше нікаґда нє васкрєснєш!..
Тут танкова гармата націлилась на Продавця, ми з Мулою та вартовим відсахнулись від вікна, а лотерейник з криком: «Лягайте!» з неочікуваною спритністю вибіг із суміжної кімнати та повалив нас на кам’яну долівку.
Підлогу трусонуло. Я побачив, як у отворі дверей, у диму, літає каміння, і лише за мить почув страшенний гуркіт, і блискавкою нас осяяло полум'я.
Продавець, не гаючи часу, ухопив нас трьох: Мулу, мене та худого старенького вартового, і ми шкереберть покотились по старовинних сходах униз — геть із вежі над брамою…
— Стіни товстелезні, — важко дихав і посміхався Продавець вже на вулиці, під захистом мурів. — Танк — не біда…
Упевнившись, що ми не постраждали, лотерейник покинув нас, бо мав нагальні справи. Пошкандибав до свого поста й вартовий.
Ми з Мулою лишились самі. У подвір’ях фортеці, у великих казанах поети варили навіщось шоколад, і запахи какао, схрещуючись з димом березового вугілля, могли б звабити будь кого. Але не тепер, бо всі знали: починалась війна…
Якщо не враховувати пострілу з танка, бойові дії розпочалися з атаки гелікоптерів, які скидали на спорожнілі фортечні вулички бомби, стріляли з кулеметів, вибиваючи зі старих стін порох та псуючи бруківку. Мешканцям, на щастя, цей напад не завдав шкоди, бо всі встигли сховатись у будівлях та пивницях.
Обстрілявши фортецю, вертольоти опустились нижче й повипускали довгі мотузки, якими на землю почали з’їжджати хроби. Один з гелікоптерів ледве не зачепив повітряну кулю тримача неба — вона захиталась, і тієї ж миті небо похилилося.
Гелікоптери з тривожним виттям почали теж хилитися і ковзати до землі, ніби втративши в повітрі невидиму опору. Пілоти, остерігаючись зачепитися за мур або якусь вежу, підняли машини вище, але встигли не всі, і пара вертольотів торкнулась-таки зовнішнього муру і, перевалившись через нього, загриміла до крокодилячого рову.
Решті машин теж не вдалося врятуватись, бо, хоч гелікоптери й проминули високі фортечні
