Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Ми з Мулою узяли весло, а Харон, співаючи своєю мовою якоїсь хвацької пісні, вже виходив надвір: замість відчинити, вивалив двері ногою.
— Дивися — лежать! — у захваті сказав Мула, обернувшись і показуючи мені на принишклих міліціянтів. — Вони нас поважають!
— Та де там, — заперечив я. — Вони нас бояться.
— Ні, вони бояться мене, — з куряви виступив знайомий дядько-міліціянт у розхристаній сорочці, з їжаком-бомбою в руках. Дядько вже не тремтів, виглядав тверезо, і тільки його очі палали німим благанням.
— Зробіть щось, — смиренно попросив він, — я родич генерала Перелюба… А їжачок цокає…
Ми з Мулою прислухались: з їжака справді виразно долинав розмірений хід годинникового механізму.
— Півгодини ніхто в місті не повинен рухатись, — прошепотів міліціянту Мула. — Потім лишиш їжака тут і разом з усіма втечеш із будівлі. Тоді все буде гаразд.
— Вір йому, — сказав я дядькові, — Мула завжди каже правду.
Міліціянт вдячно всміхнувся і заблимав очицями.
— Наш капітан Перелюб уже генерал! — у захваті казав я Мулі, коли ми, ступаючи по виламаних Хароном дверях, виходили з веслом надвір.
— Це не дивно, — відгукувався мій товариш. — Дивно, чому перевізник стільки часу був у карцері й не намагався отак висадити двері.
— Мабуть, був морально пригнічений, — припустив я. — Недобрі міліціянти, чужий світ, лиха країна…
— Навіщо воно йому було?.. Га, Хароне? — питав Мула вже в перевізника, який чекав нас біля перекинутої й дотліваючої міліцейної машини. Одначе Харон не розумів і тільки широко всміхався, споглядаючи, як ми марудимося з веслом.
Перевізник викинув далеко непотрібний ґранотомет, узяв від нас своє знаряддя, і ми втрьох пішли ловити таксі.
Водії сахалися нас. Я їх розумію. Я б теж крутнув кермо в протилежний бік, коли б на узбіччі помітив голого велетня, а поруч — двох лахмітників, що голосували.
— Увага! — задеренчали раптом гучномовці на стовпах уздовж траси. — Усім!.. Розпорядження Великого Боса!.. Від цієї миті до сьомої години будь-який рух у місті заборонено!.. — автомобілі на дорозі негайно позупинялись.
Ми скористалися цим і полізли до кабіни фургона з написом «Пиво».
— Куди!?.. Ні! — закричав розлючений водій, випихаючи нас із Мулою, але тут до кабіни зазирнув Харон, і водій вдавився словами та змовк.
— О! Та я тебе впізнаю! — вигукнув Мула, дивлячись на водія. — Ти торговець пивом, який був на страті!
— А-а, — водило теж звузив очі, — так оце ж ви… ті, у фраках…
— Ага, — сказав я. — Ну, поїхали.
— Нікуди не поїду, — скоромовкою заявив торговець, — у мене колеса спущені й бензину нема.
— Ну, будь ласка… — почав просити Мула.
— Ні! — відрубав торговець. — Хіба що віддасте мені ваш дар!
— Ми ж уже віддали! — здивувались ми.
— Дідька лисого, — крізь зуби процідив водій. — Прибіг додому радісний, чаклував-чаклував — нічого!
— Бо ми віддали, а ти не взяв, — посміхнувся Мула. — А тепер їдьмо!
— Рух на півгодини заборонено, — заперечив торговець, — їхати не можна…
Харонові, певно, набридла ця дискусія, він дмухнув на водія, і торговець вилетів з машини на далекий газон, немов пір'їнка.
Я, не гаючи часу, сів на його місце, Мула — поруч. Харон з веслом завантажився до фургона ззаду, і ми негайно рушили.
За півгодини пивний фургон стояв на мості, високо над річкою. Це був міст, з якого ми з Мулою вирушали в нашу останню путь.
Верхівки хмар золотив ранок, робітників на мості ще не було, але один бетонний блок досі лишався відсунутим.
— Усе як треба, — зрадів Мула, стоячи поруч із машиною і дивлячись туди, де сходило сонце.
Здалеку долинув тихий гуркіт вибуху. Я подумав: «Шкода їжачка».
Щасливий Харон, передчуваючи швидке повернення додому, низько мурмотів якусь мелодію.
— Час, — сказав, підійшовши до нього. Мула.
— Так, час, — кивнув я.
Могутній перевізник раптом схлипнув, охопив нас із товаришем своїми велетенськими руками й обережно притис до себе, обіймаючи. Нам теж шкода було розлучатись із Хароном, бо він виявився чудовим хлопакою.
Залізаючи в кабіну фургона, перевізник із добрим сумом глипав на нас і гугонів щось приємним басом.
— Ні, ми лишимось тут, — відказав я, здогадуючись, про що мова. — А ти лети.
— Ти пізнав наш світ, друже, — озвався Мула. — Тікай…
Харон вистромив у вікно руку, махав нею, а ми ретельно зачинили двері фургона — щоб ненароком не вилетіло весло, та, впершись руками, покотили машину до прірви. Під колесами та нашими ногами шурхотів дрібний гравій…
— Мабуть, перевізник уже сідає до свого човна, — сказав Мула за хвилину, вдивляючись у щільний туман, що плив понад рікою.
— Мабуть, він вантажить до човна ще й барило з пивом, яке було у фургоні, — посміхнувся я.
Раптом поруч із нами на мості зупинився і засиґналив чудернацький автомобіль. Він був рожево-червоний, розмальований серцями, жіночими губами та силуетами, а на даху в нього сидів великий м’який іграшковий ведмедик. У лапах ведмедик тримав табличку з написом англійською «Sexy gerls».
— «Сексуальні дівчата», — переклав Мула. — Тільки «Girls» пишеться через «і».
Від здивування я роззявив рота:
— Мула-а!.. Ти знаєш англійську?!.. Ти можеш нею читати!?..
— А шо?.. — знітився мій товариш. — Я добре розмовляю ще
