Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

затим розтріскувалась, немов яєчна шкаралуща; опісля всередині невеличкого пагорба, що утворився, з’являлась купка землі — отак бува, коли працює підпільник-кріт — і нарешті з неї виростала людська голова!.. Голова піднімалась вище, обтрушувала з себе землю та відпльовувалась, і з ґрунту вилазили вже плечі й тулуб. На світ, матюкаючись, з’являлася людина… О, ні-ні! Не людина! Ми з Мулою вже знали, що це були не люди. Навіть нам, придуркам, відомо: так народжуються лише хроби.

Хроби виходили з землі вже в повній амуніції: вбрані в чорні шкіряні куртки та чорні джинси, із ножами за поясом та великими дрючками в руках.

Поволі над полем розлігся гамір, що складався з одного лиш лихослів’я. Хроби не вміють інакше говорити, а надто, коли обтрушуються та протирають очиська від піску й землі.

Ми стрімголов скотилися з муру і побігли до апартаментів Продавця. Лотерейник мешкав у невеликому котеджі й, на нашу радість, не спав, а спокійно поливав зі шланга газон.

— Біда! — вигукнули ми з Мулою, зупинившись поруч і важко дихаючи.

— Що таке? — стривожився Продавець.

— На полях ростуть хроби!.. Повно!.. Десятки, сотні тисяч!!..

— А, — сказав лотерейник і полегшено зітхнув. — Це ще не біда… Це не біда, поки не приїхав Великий Бос. А він, наскільки я знаю, рідко прокидається раніше дев’ятої. Навіть задля війни.

— Війни? — перезирнулись ми.

— Ну так, — всміхнувся Продавець. — Поки Бос прокинеться, поки почистить зуби та поснідає… Ще з годину забере дорога сюди… У нас є час принаймні до одинадцятої. Облога не розпочнеться раніше… У нас повно часу! — Продавець квитків видавався цілком щасливою людиною. — Я ще встигаю полити зелень. Не люблю, коли це робить автоматика. Вранішнє власноручне поливання квітів — запорука доброго настрою впродовж цілого дня!.. — лотерейник поклав шланга на землю. — Але, на всяк випадок, скажіть сторожі, нехай позачиняє всі брами й запустить до рова воду… І крокодилів!.. — гукав Продавець уже в наші спини.

Умить діставшись головної брами, ми довгенько тормосили старенького вартового, який солодко спав. Він лежав на лаві й покрився зверху великим щитом, мов черепаха.

— Га?.. Шо таке?.. Шо сі стало?.. — глипав він на нас напівсонними очима, підводячись та позіхаючи.

— Фортецю облягають хроби, — сказав Мула. — Чуєте гамір?.. — знадвору справді линув дивний гуркіт, ніби океан розлився по той бік мурів.

— Ага, — мовив вартовий флегматично. Відтак він поглянув на наручного годинника, відсунув щит, побризкав на обличчя водичкою з крана і аж тоді підійшов до якоїсь круглої дірки в кам’яній стіні та закричав у неї:

— Іване!.. Василю!.. Вставайте!.. Війна!..

Опісля дідок-вартовий озброївся довгим списом та обережно визирнув з брами.

По той бік глибочезного широкого рову, над яким нависав перекидний міст, у пасмах ранкового туману, стояли нескінченні лави хроб’ячого війська. Передні ряди хробів чухались, тупцювали з ноги на ногу, точили камінцями ножі, вимахували важкими дубцями… Усі довколишні поля ожили й ворушилися.

— Вправляються, щоб не змерзнути, поки приїде Бос, — прошепотів мені Мула, з цікавістю оглядаючи велетенське військо.

Вартовий тим часом відчинив вмуровану в стіну невеличку шафу, попорпався в ній, і раптом десь поруч загуділо, а обабіч перекидного мосту з’явилися і з брязкотом напинались металеві ланцюги. Місток почав підійматися.

Звідкілясь знизу теж почувся гуркіт. Ми з Мулою схилилися, зазираючи до викладеного замшілими кам’яними брилами рову, і побачили, що туди зі стін фортеці вливаються потужні струмені води. Вода швидко затоплювала заросле травою та низенькими кущами дно.

Скоро перекидний міст піднявся й затулив собою головний вхід до фортеці. Ми з Мулою зайшли в невеличкі двері у брамі та спускалися кудись вузенькими стрімкими сходами. Попереду шкандибав, світячи ліхтарем, вартовий. Він попросив нас допомогти.

— Поки ті Іван з Василем свої брамки позачиняють та сюди прийдуть, — облога мине, — буркотів вартовий, — а крокодилів уже треба випускати…

Ми вийшли на невелике подвір’я і відразу притислись до стіни, бо просто перед нами лежав, роззявивши пащеку, довжелезний крокодил.

— Нічо-нічо, — всміхнувся вартовий, — він добрий, — і дідок долонею плеснув рептилію по верхній щелепі, кажучи: — Сніданку не буде, Ґєню… А обід сам собі зловиш.

Крокодил стулив пащу.

— Вони механічні, — пояснив дідок, — справжні тут би не жили… Але цей все ’дно дуже лінивий… Ну, пішов! — вартовий тупим кінцем списа пхнув крокодила в бік. Рептилія хижо вишкірилась і знехотя повільно стала розвертатись.

— У-ух і вредний! — бурчав дідок. — Я його до рівчака зажену, а ви шлюз піднімете…

Посеред подвір’я був влаштований довгий басейн з каламутною водою, над якою стирчали коричневі спини інших крокодилів. Ми з товаришем зайшли на металевий місток над басейном та вдвох почали крутити ручки рипучого коловорота.

Гнаний вартовим лінивий крокодил Ґєна тим часом перехилився через бордюр рівчака і з плескотом упав у воду, від чого інші механічні крокодили злякано потулилися до стінок.

Шлюз під містком, на якому ми стояли, почав підніматися, і вода полишала басейн.

— Скоріше крутіть! — командував дідок. — А то будем тварюк руками витягати!

Ми впріли, працювали щосили, допоки шлюз не піднявся до краю, і рептилії разом з водою, немов торпеди, одна за одною кудись загули.

— Попадали до великого рову, — прокоментував старенький. — Там тепера ліпше не плавати…

Великий Бос з’явився раніше, ніж на нього очікували, — о пів на одинадцяту. Звичайно, то був не він сам, а його гуркітливий танк, що швидко їхав дорогою до фортеці. За танком плив довгий білий лімузин, далі — автокран, кілька бульдозерів та вантажівка, у кузові якої височіло щось, закрите брезентом.

Сотні тисяч хробів привітали Боса моторошним гейканням, піднявши догори свою зброю. Тисячами люстерок над полем засяяли леза ножів, і забілів ліс палиць.