Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

клумб із квітами, навколо фонтанів і алей з’явились накриті білими скатертинами столи з лавами поруч. Дивні золоті, схожі на немовлят створіння зліпилися з повітря і, хихочучи, з шурхотом прозорих крилець літали та швидко розставляли на столи тарілки тонкої порцеляни. Світило сонце, відбиваючись на кожному зубчику срібних виделок та в заглибинах ложечок, що лежали на рожевих серветках. Десь високо на мурах і в кущах свіжої зелені співали весняних пісень птахи. Чоловіки-фортечани поприносили й порозставляли на столах букети квітів, і терпкий весняний аромат збуджував уяву.

Невдовзі вже всі мешканці, чепурні й святково вбрані, гомоніли довкола казанів з паруючим українським борщем, набирали його хохлею, мліючи від неземного запаху найсмачнішої в світі страви, і до червоного вогню її додавали білий холод сметанних айсбергів.

Чарівні золоті немовлята пурхали довкруг, встигаючи нашепотіти на вухо кожному: «Забуваймо про дрібні втрати, геть печаль! Нехай лякається і тікає горе від наших веселих вигуків!.. Веселімось і співаймо!.. Радіймо життю, бо ми перемогли!»

Жіночки роздавали з таць пахучий житній хліб. Зевс сидів на лаві неподалік нас і гомонів із Продавцем, тримаючи на виделці шматок смугастого шпондера. Ми з Мулою мастили хліб хріном та зачерпували ложками вогненний борщ.

Старенький вартовий казав, що нема нічого кращого за сосиску в гірчиці й пригощав нею крокодила Гєну, що невідомо як вцілів у битві і лежав тепер під столом… Навіть бджоли як подяку за допомогу в обороні від хробів отримали миски з прозорим нектаром, радісно дзижчали й хоботками смоктали трунок.

За живою зеленою огорожею, поруч із фонтаном, заграв чудову мелодію відомий на весь світ оркестр — оркестр міських сажотрусів. Музикам з кущів та дерев підспівували птахи.

Перевізник Харон сидів за столом вже не голий, а оперезався, ніби шотландець, картатим пледом. Обабіч нього були повії з ненадпитими келихами домашнього вина в руках. Харон розповідав щось басовито, і жіночки якимось дивом розуміли його мову і захоплено дивились в очі велетневі.

Частувалися і сміялись неподалік мойри, вбрані в однакові сіро-сині сукні і тому схожі на черниць. Ми з Мулою посміхнулись їм і вклонилися на знак вітання, а богині долі помахали нам руками.

Позаду нас, на широких сходах старезного храму, бігали з вереском діти, граючись у хробів і переможців.

— Так добре, так цікаво й дивно! — чомусь із сумом в очах спостерігаючи за дітлахами, казав Продавець Зевсові. — Ви, з іншого світу, тепер тут, із нами…

— Це тому, — сміявся старий Зевс, — що наші світи невід’ємні й нероздільні. І я сказав би навіть, що цей світ і той світ — одне ціле…

По завершенні обіду члени Асоціації розповсюджувачів лотерейних квитків роздавали всім бажаючим щасливі білети. Зевс запевнив особисто, що кожен власник такого квитка отримає те, чого таємно бажає і на що заслуговує. Опісля він попросив нас із Мулою супроводжувати його, і ми миттю перенеслись за межі фортеці, на очищені від хробів поля, де подякували стадам корів.

До нас приєднався ще Цербо, який, пожерши щурів, набув свого звичайного виду й розміру і весело гавчав.

Зевс говорив коровам:

— Хроби перетворились на чудове добриво. Тепер на полях виросте соковита молода трава — смакуйте нею, давайте молоко і живіть весело й довго!..

Худібка мукала схвально, теленькала дзвониками на шиях та рушила полями до затишних ферм, де ніхто не робитиме з неї ковбасу.

Ми знов опинилися у фортеці, де тривала роздача щасливих квитків, і раптом у натовпі помітили капітана-генерала Перелюба і з ним — Великого Боса! Вони мали вже повні жмені білетів і хапали ще…

Невідомо звідки на майдані перед шатром театру з’явились вуличні актори, жонглери та клоуни. Щасливі квитки нарешті вичерпалися, і всі мешканці фортеці та гості гуртом перемістились до артистів, оточивши їх.

Жонґлер вправно ловив палаючі смолоскипи, актори ставили віршовані веселі сценки, акробати стрибали одне на одного й виробляли вигадливі кульбіти, а клоуни — веселий та сумний — смішили публіку.

— Послухай, Жорику, — плаксиво казав веселому рудому сумний білий клоун з великою намальованою на щоці сльозою. — Уже ж п’ята година!.. Який жах!..

— Чого ти, Балабахо! — дивувався й вигукував рудий. — Ти боїшся п’ятої години?!..

— Ну, так, — похнюплено кривився сумний Балабаха. — Це час віддавати дарунки.

— А! — підстрибнув веселий клоун. — Хіба можна забути!.. Справді!.. П’ята година — це час роздавати дарунки всім-всім!.. — і він підскочив до натовпу і висмикнув з нього знайомих нам повій, запитуючи: — А де ваші квитки?..

— А от… І вот, — мовили повії, кокетуючи й показуючи лотерейні білети.

— Ким ви хотіли б стати? — не вгавав рудий клоун. Повії всміхнулись, знизали плечима, і молодша мовила:

— Міліціянтками.

— О! Як чудово!! — заволав клоун. — Гаразд!.. Зараз, одну хвилинку!.. — і він пірнув знов у натовп глядачів і виволік звідтам капітана-генерала Перелюба. Той був уже не в камуфляжі, а в цивільному, страшенно переляканий і нервово озирався.

— Ваш квиточок, будь ласка, — ввічливо попросив клоун, і Перелюб тремтячою рукою дістав з кишені одразу кілька.

— А, то ви багач! — гукнув артист. — Ви можете замовити в нас будь-яке своє бажання! І ми неодмінно його виконаємо! Як вас звати?..

Капітан-генерал у відповідь лише витріщив очі й заекав. Глядачі засміялися.

Зненацька Перелюб упав перед клоуном навколішки та заголосив навзрид:

— Я втертися в довіру до нього хотів, я спеціально терпів приниження, збирав матеріали, шоб його посадити — цього бандита, цього нелюда!.. Не вбивайте!.. Пожалійте мене!..

Веселий клоун здивувався й заговорив уже іншим голосом:

— Ніхто вас і не думав убивати. Ми прагнемо лише виконати ваше бажання, оскільки ви узяли свій щасливий квиток. Та пам’ятайте, що кожен за своїм квитком отримує лиш те, на що заслуговує…