Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— Безперечно, вам відомо вже, яке це незвичне місце, — мовив Продавець, завітавши до нашої кімнати якось уранці.

— Так, — відказав Мула, — це фортеця.

— Правильно, — всміхнувся наш рятівник. — Ці укріплення були збудовані дуже давно, до речі, вашим, Мула, далеким пращуром… Так-так, ви є нащадком знаного роду і, між іншим, єдиним нащадком…

— Ні, не єдиним, — заперечив ошелешений Мула. — У мене десь є ще тітка. Вона платила за лікування мого зуба.

Продавець всміхнувся ніяково:

— Мені прикро вас розчаровувати, але вашою тіткою був я… Тобто, я виконав те, що зробила б вона, якби вона у вас була… Я знав, що ви не маєте грошей на лікування, тому надав їх лікареві.

— Дякую, — сказав Мула, — але чому?.. Чому ти такий добрий?

Лотерейник споважнів і мовив:

— Літописи оповідають, що ваші, Муло, предки з давніх-давен прагнули плекати сади. Натомість вони змушені були захищатися від ворогів і звели ці мури. Проте тут завжди надавали притулок і захист усім знедоленим, вигнанцям, підтримували зневірених… Я придбав свого часу й оновив цю пам’ятку. І теж прагну оселити в моєму серці шляхетність, за змоги діючи людям добро.

— Мула, ти, мабуть, барон або граф!.. Оце так! — захоплено мовив я.

— Ні в якому разі! — запротестував мій товариш. — Чи ти чув, щоб граф чи барон не вмів читати й писати?..

— Я перепрошую, — втрутився Продавець, — та я завітав до вас не просто так. Лікарі гадають, ви вже достатньо дужі, щоб здійснити прогулянку фортецею. Мені не терпиться показати й розказати вам чимало цікавого. Згода?..

Неабияк заінтриґовані, ми в товаристві Продавця вийшли надвір. Вбрані ми були в лахміття, в якому нас привезли сюди. Щоправда, його повернули нам ретельно випраним, випрасуваним і зацерованим, навіть трохи накрохмаленим. Продавець же був у стильному синьому з блискітками костюмі, і на вилогах його піджака лежав великий гострий комірець білої сорочки.

Жестом наш гід показав на будівлю, в якій ми лікувалися й мешкали. Це був чотириповерховий, складений з того ж каміння, що й фортечні мури, з черепичною покрівлею дім. До кожного склепінчастого вікна внизу були вчеплені квітники з яскравими квітами.

Кілька днів тому квітів не було, але тепер осінь майже завершилась, старе листя з дерев поопадало і на гілках швидко набухали весняні бруньки. Скоро знову мало прийти літо. Вночі термометр не показував менше десяти градусів тепла, і рослини виставили надвір.

— Хочу відрекомендувати вам людей, що працюють в цьому будинку, — сказав Продавець. — Вони лікарі. І хоч зараз вони зайняті, ми їх не бачимо, але ви, мабуть, відчули, що кожен з них є фахівцем. І я сказав би навіть Фахівцем з великої літери.

— Так, — погодилися ми з Мулою, — тут до нас ставилися добре. Нас навіть лікували.

Продавець всміхнувся:

— Повірте, друзі, у найкращій клініці світу ви не одужали б швидше. А все тому, що кожен тут працює за покликанням. І, що важливо, отримує за це гідну винагороду. Адже існує особливий талант, особливе вміння — уміння винагороджувати…

— Вам, мабуть, здається, що я вихваляюся, — додав за хвилю Продавець, — але не я придумав цю систему. Я лишень продовжую давні традиції…

— Ми бачили тут схожий будинок, — сказав Мула, — у ньому лікують тварин.

— Там працює дорожній патрульний, якого ми не взяли з собою, коли стрибали з моста, — додав я.

— Він здійснив свою Нездійсненну Мрію, — озвався Продавець. — Я приніс йому Щасливого Квитка, і він тепер щасливий… Спеціалізується на птахах, багато про них знає. Його навіть вчити не довелося — так буває з тими, в кого є Нездійсненна Мрія…

Ми посідали в чотиримісний електромобільчик з дахом, але без дверей, і широкою цегляно-червоною доріжкою поїхали вздовж фортечних мурів.

Територія цього стародавнього укріплення була значна, але дбайливо впорядкована. Ми їхали, і Продавець повсякчас вітався із зустрічними такими ж автомобільчиками та перехожими, показував навсібіч:

— Отам їдальня і ресторан… Онде пральня… Бібліотека… Пасіки…

Шеренги вуликів, закиданих сухим листям, стояли між деревами саду, впираючись у стіну фортеці.

— У тій стіні всередині — цукерня, що робить шоколадки, — розплився посмішкою наш гід.

Ми з Мулою побачили, як із дерев’яної брами патлатий хлопчина в робочому комбінезоні виносить і кладе в кузов вантажного електромобіля картонні коробки.

— На цукерні підробляють поети й поетки, — пояснив Продавець. — Поети вантажать готовий продукт, а поетки слідкують за якістю й дегустують. Пишуть рекламу. Решту робить автоматика.

«Солодкі марення збуваються», — подумав я, а Продавцеві сказав:

— Тут у вас просто утопія.

Мула подивився на мене запитально, а наш гід відповів:

— Це наша маленька країна мрій, спілка порядних людей… Більш-менш порядних… — Продавець примружився й посміхнувся.

— А той, що тримає небо… — раптом стривожився Мула. — Його тут нема?..

— Не хвилюйтеся, я забрав його з паперті. О-он там, — Продавець показав пальцем в небо.

Високо над фортецею висіла повітряна куля з гондолою. Звернений до сонця бік кулі грав веселковими кольорами.

— Тримач неба любить хмари, сонце, — оповідав нам, кермуючи, Продавець. — Спускається раз на тиждень, бере запас їжі, заряджає газові балони та акумулятор свого маленького телевізора і — знову підноситься… Тримачеві чим вище — тим легше. У гондолі він може тримати небо лиш однією рукою… Ніхто йому там, угорі, не заважає. Там йому добре.

Наш «мобіль» зупинився перед входом до невисокої вежі.

— Неподалік, на річці, є ще електростанція, — махнув рукою Продавець, — її подивитесь іншим разом.