Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— Ана нє вінавата! — заволав у свою чергу синій спортсмен-адвокат. — Как адна худенькая девушка магла аграбіть столька касс?.. Как ета нєжнає хрупкає сазданіє маґло савєршіть нальоти на казіно, каториє ахраняют магучіе парні?.. Разве ета вазможна, спрашіваю я вас?.. Разве такое может бить, а?..

— Ета, чьорт вазьмі, убєдітєльна! — заявив усьому порожньому стадіону, гойдаючись у кріслі, Великий Бос. — Не магла ана адна столька натваріть… Но ведь ей не памагалі?.. Правда, Перелюб?..

— Ні, не допомагали, — погодився новоспечений полковник і захлинувся пивом. Виникла хвилинна затримка: Перелюб випав із крісла-гойдалки і навкарачки відкашлювася, а Бос плескав його по спині.

Нарешті, коли Перелюб, знов сидячи в кріслі, безперешкодно дихав, Бос мовив у мікрофон:

— Стала бить, ана не маґла аграбіть сбєркасси і казіно, патаму шта ета нєрєальна… — синій адвокат зрадів і вигукнув, стиснувши кулаки: «Є-єс!» Керований помічниками кат забрав сокиру з-понад дівчини.

— Но вєдь астаются єщо ложєчкі і Прадавєц латарейних білєтав! — єхидно зауважив намоклий під дощем прокурор. — Еті прєступлєнія ана впалнє магла савєршіть.

— Ложєчкі атмєняются, — мовив зі свого місця Великий Бос. — Ані вчєра нашлісь… їх утащіла наґлая птіца, што жівьот в майом саду.

Обвинувачення розвалювалося, мов пісочний будинок.

— Да-да! — підхопив адвокат. — Я же ґаваріл — ана нє вінавата!.. — помічники ката вже пакували сокиру до футляра.

— Но нє забивайте: єсть єщо Прадавєц, — вставив своє прокурор. — Тачнєє, он би бил, єслі би ана его нє убіла… І ана сама прізналась ва всьом.

— Так-так, — поспішив додати Перелюб і розгорнув перед телекамерою аркуш паперу: — Ось її власноручне зізнання. Тут докладно описано, як саме і заради чого вона його вбила… — кат знову отримав сокиру і заносив її над дівочою шиєю.

— Ви толька вдумайтесь! — потрясав рукою прокурор. — Ана убіла чєлавєка із-за нєскалькіх паршівих бумажек… даже нє дєнєґ!.. Латарейних білєтав!!.. Какой нєчєлавєчєскій цінізм і жєстокасть скриваются в етам, как правільна сказал адвакат, нєжнам і, на пєрвий взгляд, хрупкам тєлє!..

— Він має рацію, — закивав на екрані Перелюб, — це жахливий злочин.

— Да, — погодився Бос, тримаючи в руці порожній кухоль, — ета прєступлєніє можєт іскупіть толька адєкватнає наказаніє… — він повернув голову до Перелюба: — Ти нє відєл, куда падєвалась хадячая півная бочка?..

Знову почувся моторошний барабанний дріб. Дощ припустив сильніше. Кат, над яким тримали парасольку, замахнувся сокирою.

— Зачекайте!!.. Стоп!!.. Це я!!!.. — почули ми раптом надривний крик. Футбольним полем бігла гладка людина в сірому плащі й бейсболці: — Це я. Продавець!!.. Продавець квитків!!.. Лотерейних!!..

Ми з Мулою повідкривали роти, а гладка людина хлюпала по калюжах, зірвала з голови бейсболку, скинула на траву свій плащ, і тут уже всі пізнали Продавця лотерейних квитків. А він біг і волав:

— Стоп!.. Стоп!!.. Зачекайте!!..

— Він живий! — прошепотів я.

— Він є! — подивився на мене отетерілими очима Мула.

— Значить, ця дівчина — н-а-ш-а!!! — закричали ми і притьмома кинулися на поле.

Та безголовий кат нічого не міг чути, а його помічники, як і всі, розгубилися та забули спинити екзекутора.

Кат опустив сокиру…

— Ну як, ви вже передумали? — перед нами ніби з-під землі виріс усміхнений торговець пивом. — Продаєте дар?.. — він запопадливо зазирав нам в очі. — Я маю грубі гроші…

І ми, дивлячись повз нього, безживно прошепотіли:

— Забирай.

Завжди тримайте відчиненими двері для Продавця лотерейних квитків.

Сумні мелодії мокрих вулиць. Далекі жовті вікна багатоповерхівок. Самотні перехожі. Дивний вечірній щем… Осінь.

Мула застудився, температурить і кашляє. Я щодня прокидаюсь о п’ятій і плентаюсь на міське звалище. Вертаюся в обід та пізно ввечері з ліками і чимось їстівним.

Мулі гіршає. Крім нього, у мене нікого нема.

Лікарі бояться приходити до нас, бо жоден лікар навіть за гроші не хоче лізти в люк неподалік котельні та спускатися металевою драбиною під землю, в бетонний тунель теплотраси, де ми тепер мешкаємо.

Мула зустрічає мене щоразу радісно, тулячись до величезних гарячих труб, слухняно ковтає піґулки, намагається жартувати.

— Чому ти не хочеш іти до лікаря? — кожен раз наполягаю я.

— Ця велика труба краща за лікаря, — ледь посміхається він. — Вона додає мені сил.

— Я домовлюсь із кимось на звалищі, ми піднімемо тебе нагору і понесем до лікарні.

— Так, я знаю, ти зможеш заподіяти мені таке, — ображено бурмоситься Мула, — удвох із якимось п’яницею насильно тягти мене до лікарні… Бо ж на звалищі, крім тебе, всі п’яниці. А я не люблю п'яниць… Та й до якої лікарні?.. Туди ж не приймуть без грошей. Тут є ти, тепла труба і якісь ліки, а там цього не буде… — він бере мене за руку своєю кволою рукою. — Краще попіклуйся про свій флюс…

Я тікаю в далекий закуток тунелю і там часом нечутно коротко плачу. Так, я плачу, хоча й чоловік, бо знаю, що Мула має рацію.

Конкуренція на звалищі з кожним днем стає все жорстокішою. Цінного мотлоху, за яким у приймальних пунктах платять хоч якісь копійки, на всіх не вистачає. Пункти закриваються, а ті, що лишились, зменшують розцінки. Такі, як я, збирачі ділять територію. Часто трапляються бійки.

Ми пішли з нашого села, бо там усе нагадувало про Неї. І навіть тепер я не можу