Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

Ми закричали й застрибали на радощах, побачивши недоторканим яблуневий сад, і я навіть обійняв та поцілував невисокий грубий стовпчик, що тримав на собі нашу поштову скриньку.

— Ми не втратили надію — і сад виріс, — сказав розчулено Мула.

— Ми не втратили надію — і наша скринька так само зелена, — радісно мовив я.

— І хоч ця скринька та цей сад тепер не наші, — сказали ми з Мулою, — добре, що вони є. Добре, що збереглася ось ця стежка, якою ніби вчора ходила Вона — наша дівчина…

Раптом з дороги почулося ойкання і сплески долонь. За хвилю, безперестанку охаючи, підбігла наша добра сусідка баба Ганка й почала навіщось обмацувати нашу форму:

— Ох!.. Живі!.. А люди казали — втопилися… Вір тим людям… А ви в міліції тепер працюєте?!

— В міліції… але не працюємо, — застидавшись, почав виправдовуватись я. — Ми шукаємо нашу дівчину.

— Вашу дівчину?.. Вір тим людям. Наплетуть такого, шо… А я вам скажу: не жінка вона Великого Боса. Не любить він узагалі жінок… Такий уже. Тільки свою маму.

— Але наша дівчина була тут із Великим Босом, — сказав я, — ми бачили.

— На джипі, — додав Мула.

— Та хіба то була ваша? — здивувалась баба Ганка. — Ваша симпатична була, добра, метка, бідно вбрана… А ця — розцяцькована, як мегера, зла… Мулу струмом вдарила — я з вікна дивилась… А вам усі дівки з лиця однакові: шо живі, шо ґумові… — баба Ганка махнула рукою й саркастично всміхнулась.

— Ні, — заговорив я, — не однакові. Разом із Босом була наша. Хоч і не схожа на нашу, але — вона. І квитки вона в нашій хаті мала.

— Так, — підтвердив Мула, — то була вона.

— Дідько вас розбере! — махнула рукою баба Ганка. — Ваша — не ваша… Мені яке діло?..

— А хіба Бос не викупив село? — перемінив тему Мула.

— Відмінилось, — щасливо видихнула сусідка. — Купив був вашу землю і ще кілька будинків, а потім силою назад гроші забрав. Нема тут, певно, золота… Онде — вода! — баба Ганка вказала на джерельце і стала поправляти хустину. — Піду, бо робота не жде…

Оголошення про розшук нашої дівчини, які ми порозклеювали колись по селі, вицвіли на сонці, пообтріпувалися вітром, і рідко на якому ще можна було прочитати слова: «Загубилася… гарна… світла… скажіть…»

— Навіть якщо хтось і бажає розповісти нам щось про нашу дівчину, він навряд чи розшукає нас у місті, — сказав я Мулі.

— І якби вона сама хотіла повернутись, то нема куди, — зітхнув Мула.

— Мула, я вирішив! — схопив товариша за руку я. — Ми викупимо назад цю ділянку. Будемо служити в міліції і заробимо грошей. Нам потрібно відпрацювати лише шість років!..

У відповідь Мула посміхнувся та простягнув мені величезне червонобоке яблуко.

Переночувавши в підвалі нашого зруйнованого будинку, ми прокинулись пізно, нашвидку поснідали і негайно рушили до міста. По дорозі зупинилися біля сільської дерев’яної церкви. Ранкова служба вже скінчилась, але перед храмом стовбичив самотній чоловік. На сходах перед ним лежав капелюх з копійками. Та як на жебрака, вбраний незнайомець був добре. Руки він тримав піднесеними вгору, підставивши долоні під якийсь невидимий тягар. Утримувати його було важко, бо засмагле чоло жебрака було напруженим, він закусив губу, тупцював на місці й важко дихав.

Ми наблизились, і Мула насипав перед диваком гірку яблук, а я поклав до його капелюха пачечку американських доларів (я знайшов її в кишені капітанського піджака). На папері, що оперізував долари, було написано олівцем: «От Серьожі Б.»

Цербо негайно прилаштувався цвіркнути на жебрацьку ногу, але ми з Мулою зашикали, і пес відбіг.

— Ви гадаєте, я несповна розуму?.. — заговорив раптом жебрак здавленим голосом. — Усі так думають… А я тримаю небо!.. Сто тисяч років, а може, більше… я збився з ліку… Я роблю все, щоби воно не впало.

Ми з повагою подивились на нього, і Мула сказав:

— Тебе, мабуть, годують податкові інспектори, які збирають податки за небо.

— Ні, — заперечив жебрак, — з мене вони теж беруть податки… — він нахилився до капелюха та однією рукою вкинув долари за пазуху.

Небо з хмарами теж похилилося!!.. Ми з товаришем страшенно перелякались, навіть попідставляли руки, щоб його втримати. Незнайомець швидко випростався, і небеса набули рівноваги.

— Це тепер мені доводиться жебрати тут, біля церкви, — мовив він. — Коли був живий Продавець лотерейних квитків, він опікувався мною… Платив щомісяця гонорар, приводив до мене перукаря, ми навіть інколи обідали разом. Продавець сам з ложечки мене годував… Небо ніколи не хиталося… Мудрий був чоловік. Шкода.

— І ти тримаєш небо навіть тоді, коли всі сплять?! — в захваті спитав я.

— Звичайно. Так було завжди… Хтось мусить тримати небо, коли ти спиш…

— Ми вдячні тобі, — вклонився головою Мула, — та не подужаємо тобі допомогти.

— І не треба, — одповів тримач. — Кожен має свою роботу.

— Навіть придурки? — спитав я.

— Навіть вони, — ледь всміхнувся він і несподівано додав: — Хочете літати?..

Ми з Мулою несподівано відчули, що то дуже просто!.. Цербо теж відділився від землі й, тривожно перебираючи лапками, завис в кількох сантиметрах над тротуаром.

— Дякуєм!.. Дякуємо!.. — загукали ми тримачеві, підносячись до хмар у поривах теплого вітру.

Наш новий знайомий не відповідав, бо був надто зосереджений, пильнуючи свій тягар.

— Я змінив свою думку щодо Продавця! — кричав я в небі Мулі. —