Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Ми з розумінням закивали головами.
— Весь особовий склад мого підрозділу вчора кудись подівся, — продовжив тихо капітан. — Навіть мій Коханий зник… А ви мені до вподоби. Хочете отримати роботу в міліції?..
— Роботу! — зрадів Мула.
— Роботу? — злякався я.
— І ми зможемо знайти нашу дівчину? — поцікавився в капітана мій товариш.
— Ви будете шукати її з міліційним посвідченням. Це легше.
— Що ж, — зітхнув я, — заради того, щоб знайти нашу дівчину, я згоден навіть працювати.
— Вважаю, домовились, — зрадів капітан і потис нам руки. — Правда, зарплатня в міліції невелика — сімдесят євро на місяць, але що поробиш…
— Сімдесят євро! — в захваті видихнули ми. — Це на двох виходить сто сорок!.. І майже тисячу сімсот євро на рік!.. Через шість років, складаючи, ми зможемо купити собі нову Нездійсненну Мрію, і нам навіть вистачить на сиґналізацію!.. Ви на своє авто, мабуть, довше збирали?..
— Хм, — лукаво мугикнув Перелюб та, зачекавши, поки мине наш захват, сказав: — Перше ваше завдання — секретне завдання! — доставити до мене на допит Великого Боса… У живому, звичайно, стані.
Ми з Мулою виструнчились і вигукнули водночас: Мула — «гей-йа-а!», а я — «ура!..»
IVЧорт забирай, вона згодна!..
Ми з товаришем простували ранковою вулицею, обійнявшись, співаючи куплети пісень і підтанцьовуючи. Ми ж бо сунули не абикуди — ми йшли забирати до міліції Великого Боса!..
— Гей ви-н, ідійонти!.. — долинув до нас згори гугнявий голос. — Зачиніть пельки-н!.. Недьоля. Шонста ранку!..
Ми позадирали голови й побачили на балконі панельного будинку старенького дідуся в самих шортах. У руках він затискав мисливську рушницю.
— Вибачте, але ми не можемо йти мовчки! — гукнув йому я. — У нас секретне завдання, ми повинні маскуватися під п’яниць!..
— Йой! — відкрив рота дідусь.
— Ми співробітники міліції і йдемо забирати Великого Боса! — заволав на всю вулицю Мула.
— Он воно йок! — сказав дідусь і раптом двічі вистрілив з рушниці в повітря.
Від несподіванки ми з товаришем присіли й руками позатуляли вуха.
Звуки пострілів відбилися від стін будинків тисячею гучних лун. Одразу ж зарипіли, відчиняючись, вікна квартир, загупали двері балконів. Розтривожені невиспані мешканці бажали дізнатися: хто непокоїть їх цього святого недільного ранку?..
— Еге-гей!! — закричав, вимахуючи рушницею, дід. — Слухай усьйо-н!.. Усьйо слухай!!.. Онті двоє, — він тицяв пальцем на нас, — з мільоції і йдуть Боза Велинкого арештонвувати!.. Смерть кровопивинцю!..
— З міліції… арештовувати… великого… — тихим шелестом пронеслося між вікнами й балконами.
— Я допомонжу! — тупцював на балконі озброєний старенький. — То боговгодна справа-н! Я ветернан світових воєн!..
— Допоможемо… допоможемо… піддержимо… — загуло з будинків навколо. І за якісь хвилини з під’їздів на вулицю почали витікати струмки люду. Чоловіки, жінки, молоді й старшого віку міщани гомоніли, мали в руках дрючки, металеві прути, дехто тримав лопати й невідомо звідки добуті коси… Плакали жінки, верещали на радощах діти, хтось смикав нас із Мулою за рукави й обіцяв за нас молитись, хтось наполегливо пропонував пригостити нас горілкою, салом… Дід, що його ми бачили на балконі, був уже внизу, оперезався патронташем, показував усім свою рушницю та галасував:
— Я того упиря — з обиндвох ствонлів… Же би не вижив… Я ветернан світових воєн!..
Ми з острахом поглядали на вируючий натовп, що сунув за нами до вілли, в якій мешкав Великий Бос. Та, на щастя, що меншою ставала відстань до помешкання майбутнього арештанта, то далі відставали від нас учасники несанкціонованої маніфестації. Нарешті, коли ми з Мулою спинилися перед вишуканою брамою — входом до резиденції Боса — поруч лишився тільки дід із патронташем, але чомусь уже без рушниці.
— Ну-н, ви стункайте або-н дзвоніть, — уже пошепки прогугнявив він, — а я пінду до церкви за ванші душі свінчку станвити, — і дід швидким підтюпцем полишив нас…
Ми натисли кнопку дзвінка, приязно всміхнулись у вічко відеокамери, що, оживши, спрямувалася в наші обличчя. Брама розсунулася, і за нею ми побачили… танк. Темний отвір його гармати був націлений на нас. Обабіч грізної машини стояло кілька хробів у чорному, з автоматами. Ще кілька сиділо на броні.
Ми розгубилися, а хроби зареготали, кажучи:
— Ета, блін, ви прішлі арєстовивать шефа?.. Басіком?..
Ми подивилися на наші ноги — справді, ми зовсім забули, що нам бракує взуття.
Хроби дуже швидко поздирали з нас піджаки, краватки й сорочки, і ми з Мулою лишилися в одних штанах, а хроби реготали, навіщось роздираючи наш одяг на дрібне шмаття:
— Ані прішлі арєстовивать без аружия, слишь!?..
Раптом поміж них виникла якась маленька худорлява жіночка зі зморшкуватими руками і молодим обличчям, вбрана в червоні брючки та гольф. Хроби миттю змовкли.
— Чєво раскрічалісь, далбайоби!?.. — заверещала жіночка несамовито. — Ви ж єво разбудітє!.. — тут таки почулося шурхання по камінних плитах, і перед нами постав сам Великий Бос у халаті й шльопанцях. Його обличчя виказувало невдоволення. Бос покліпав очима та сказав жінці:
— Мам, нє арі. Я сегодня рана встал. Што здєсь праісходіт?..
— Ми прийшли, щоб доставити вас до міліції на допит, — сказав Мула.
— Бо ви не відгукуєтеся на офіційні запрошення, — додав я.
Кілька хробів порснуло сміхом.
— Я? На запрошення?.. — стурбовано перепитав Великий Бос. — А! Ета ат таво капітана… Пєрєлюба!.. Ета он докатілся до такіх жєстокіх мєтадав, што