Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Тут на його столі задзвенів телефон. Капітан підняв трубку і кілька секунд слухав мовчки, опісля спитав:
— Шо, так швидко?.. Шо, і мобільні їхні не відповідають?.. Ну, пошліть туди когось іще… Всі поїхали?.. Холєра, невже потруїлись? — він зиркнув на нас. — Ну, то я вам дам мого коханого. Розбереться, — капітан поклав слухавку і звернувся до красеня:
— Лейтенант Коханий, підготуватися до бойового виїзду! — красень підвівся зі стільця і виструнчився. — Візьмеш у зброярні на всяк випадок протигаз і кілька марлевих пов’язок… там побачиш — на верхній поличці зліва…
— А ви?.. — тремтячим тихим голосом спитав лейтенант.
— Я з тобою не поїду, — суворо сказав капітан, — ти ж бачиш: багато роботи…
Лейтенант зітхнув, дістав з шухляди пістолета та з ним у руці поволі виплентався за двері.
— Ледар, — сказав нам Перелюб, коли двері за лейтенантом зачинилися, — але в нього гарні сідниці… — і капітан змовницьки нам підморгнув. Поглянув на настінного годинника: — О-о! Таж робочий день давно скінчився!.. Час біжить, час летить. І скоро, скоро ніч… — він підвівся, підійшов до вішака та вбрався у форменого піджака, далі глипнув на нас: — Переночуєте в камері тимчасового утримання: там прохолодно і добре спиться…
Уночі в камері, що виявилась справді холодною, ми з товаришем влаштували грандіозну пиятику. Ми прагнули лише повечеряти, але не так воно вийшло…
У гарній просторій камері ми опинились одні. На нарах лежали старі засалені матраци, більше ніякого постільного причандалля не було. Тоді я намалював у своїй уяві пару подушок, теплі ковдри, комплекти постільної білизни — усе це негайно з’явилось на нарах. Ми з Мулою зраділи, повлаштовували собі постелі і, зголоднілі, посідали на відкидну лавку під стіною.
— Зроби стола, — попрохав Мула.
Я зробив. Стіл був довгий, на всю камеру, — точнісінько такий, як я бачив колись у сусідів на весіллі.
— Гарно, — похвалив мій товариш.
Я окрилився і придумав ще по боках від столу два ряди стільців з високими, оббитими червоною тканиною спинками та різьбленими ніжками.
— Сіно, — підказав Мула.
А, так-так, не можна вечеряти без сіна! Розкидане довкола столу з наїдками трохи підсохле сіно додає до повітря особливих пахощів і робить кожну вечерю незабутньою.
У кутку вже стояв стіжок чудового сіна, ми з товаришем порозкладали його на підлозі, повішали на стіни каземату затишні в’язанки цибулі й жовтої кукурудзи — дарма, що надворі весна. На стіл я поставив чотири запалені гасові лампи — щоби було краще видно.
Тоді настала черга Мули. На столі з’явилось колесо голландського сиру, покраяний батон, подібна на діжку банка з медом, кавалок масла та дві високі склянки кефіру.
Ми посідали за стіл, передчуваючи добру вечерю, та ледь устигли випити кефір, як у дверях камери відчинилось віконце, і в нього зазирнула пика наглядача.
— Хроб, — посміхнувся і показав пальцем на здивовану пику Мула, жуючи сир.
— Давай до нас! — помахом руки запросив наглядача я.
Однак пика не відповіла, а з гуркотом зачинила віконце, і за стіною ми почули бурмотіння та швидкі важкі кроки.
— Пішов звати своїх, — припустив Мула, — треба приготуваться…
Коли за хвилину до нашої камери справді завалилося кілька наглядачів-хробів із ґумовими палицями, довгий стіл був весь укритий найвишуканішими стравами. Тут стояли в малій діжці квашені огірки, на тарілках лежала нарізана копчена ковбаса, молода цибуля та часник. В каструльках у гарячій підливі парували голубці. Точилися пахощами кілька велетенських, обкладених тонкими скибками цитрин та зеленню, коропів у сметані. Свого часу чекали десерти: блискучі полуниці та великі черешні у скляних вазах, а в дальньому кінці столу, у сутіні, висвічував білосяйним кремом височезний торт. У графінах на столі ще похитувалась горілка, а з великого срібного відра, з уламків льоду, стирчало… ні не шампанське, а білі від інею пляшки пива.
— Просимо-просимо до столу! — гречно припрошували гостей ми з Мулою.
Хроби довго мовчки дивились на наїдки та на нас, нарешті один заусміхався, за ним почали усміхатись інші, заговорили, загуркотіли стільцями, відсуваючи, зашурхали ногами по сіну, познімали кашкети і всілися нарешті за стіл. Але не всі. Хтось побіг у коридор, і за кілька хвилин поприходили ще якісь люди у формі та в цивільному, дивувалися, раділи і вмощувалися на стільцях навколо столу: благо, місць було вдосталь.
Гамір і гучний сміх запанували в нашій камері, а ми з Мулою сновигали довкола гостей, пропонуючи покуштувати те й те, і були вже захекані. Проте що далі тривали посиденьки, то легше нам ставало. Гості освоювались і брали все самі, наливали з графінів холодну горілку, а вона не вичерпувалася, сьорбали просто з пляшок пиво, голосно реготали, гикали, плювали на стіл риб’ячі кістки і розмовляли про своє, міліцейське…
Коли минула перша година посиденьок, у дверях раптом з’явився здивований капітан Перелюб із пом’ятим заспаним обличчям. Отетерілими очима він оглянув камеру, де веселились міліціянти, та сказав:
— Мені телефонують, а я не вірю…
— А-а-а! — загули й зареготали лавиною застільники. — От жук! Виставляє, а сам іде спати!.. Кидай!!.. — і всі міліціянти повилазили з-за столу, поперекидавши стільці, гуртом підскочили до капітана Перелюба, підхопили його на руки і почали не підкидати, а хитати знизу вверх, бо стеля була невисокою. Ошелешений капітан лиш охав та кректав, притримуючи рукою свого форменого кашкета.
Перелюба нарешті поставили на ноги, і він погойдувався з боку на бік, немов напідпитку, а справді вже захмілілі міліціянти тисли йому правицю, обіймали та поздоровляли з купівлею нового автомобіля:
— Ми думаєм: хто? Ну хто предоставив удовольствіє — такий стол?.. А потім понялі, шо ета ж ви, Пал Перович!..
— Гарна «Тайота», не