Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— Я люблю тєбя, Пєрєлюб!.. Люблю!!..

Перехожі підозріло косили очима наверх і зі стурбованими фізіями пришвидшували крок. Ми ж дивилися вгору неперервно, тому високо в небі помітили ключ дивних крилатих немовлят. Ми вже бачили їх на березі Стіксу. Тепер нам здалося, що немовлята в небі дзвінко тоненько деруть лаха.

Ми попідбирали скинуті з даху речі, вбралися, взулися (там чомусь було багато пар черевиків) та, озираючись, пішли геть. Ми бачили, як до заґратованих вікон міліційної будівлі тулилися зсередини налякані обличчя, а один мужчина, зовсім голий, прикриваючись руками, вибіг з будівлі на вулицю, ухопив якусь одежину і чкурнув назад.

— Наш капітан та Великий Бос закохались, — говорив Мула з побожністю. — Це прекрасно!.. Чи не час нам провідати Цербо?..

Неподалік нашого села дорога була перекрита червоною стрічкою. Її* тримали за кінці двоє змучених сонцем солдатів.

— Не можна далі, — сказали вони нам. — Запрєтна зона.

— Яка-яка? — перепитали ми.

— Запрєтна… Ніхто оттуда не повертається.

— Раз ніхто не повертається, значить, там добре! — зрадів Мула. — Тримайте, вояки, шоколадки…

— Нам би сіґарєтку… і мінералки, — мріяли солдати, розгортаючи золоту фольгу. І добрий Мула негайно вручив їм по пачці цигарок, коробку сірників та добув з-за пазухи дволітрову пляшку мінеральної води, чим викликав непідробне здивування.

Незважаючи на наполегливі поради вояків не ходити в «кляте місце», ми все ж рушили, і над нами швидко пролітали дирижаблі хмар.

Ми очікували побачити грандіозний силует нашої такси, одначе, були засліплені здалеку яскравим сяйвом. Здавалось, ніби посеред полів хтось покинув велетенську ялинкову прикрасу, в якій тепер відбивається сонце. Вражені, ми посунули далі й обабіч траси зауважили групи людей, що сиділи й лежали просто на збіжжі. Переважно це були чоловіки в міліційній або військовій формі. Рідше можна було бачити цивільних, а також жінок міцної статури, певно, селянок.

Хтось спав, хтось стиха розмовляв, ще хтось меланхолійно жував зелену травичку. Сяяла ж — тепер це стало зрозуміло — автоцистерна з отрутою, яку кільканадцятеро осіб завзято начищало сіном з дорожною пилюкою. Нашої такси досі ніде помітно не було.

— Біжи-и-ить!.. — раптом долинув до наших вух чийсь протяжний крик.

— Біжи-ить!.. Біжи-ить! — луною почулося з гуртів.

Люди заворушились, повставали з землі, тривожно заозирались. Ті, хто був далеко в полі, бігли до дороги, а гурти поблизу нас у паніці кидалися то в один, то в інший бік, немов косяки оселедців.

Халамидники, які полірували цистерну, почувши зойки, запрацювали енергійніше. Серед них ми впізнали й лейтенанта Коханого. Він утратив колишню пещеність, був тепер стомлений та змарнілий.

— Чим усі так настрашені? — спитали ми в нього.

І лейтенант тремтливо мовив:

— Це пекельний пес!.. Це жах!..

Люди в полі зліпилися тим часом в один величезний гурт, що рухався теж хаотично, ніби сахаючись невидимого нам страхіття.

Врешті-решт, людське стадо, зойкаючи, попрямувало в наш бік. Трохи відставало лише кілька неповоротких селянок.

— Цих людей ніби хтось випасає, не дає розбігтися, — зауважив Мула, примружившись і зацікавлено дивлячись у поле.

Тим часом кількасотенна юрба вивалилася на дорогу й зупинилась. Люди тислися один до одного, мов діти в темній кімнаті, і їх очі були налиті тваринним жахом.

Минуло ще кілька мовчазних хвилин, аж поки з трави на дорогу не вислизнув раптом Цербо. Наша кумедна такса була звичайного розміру й дріботіла до нас, радісно виляючи гострим хвостом.

— Ненажеро! Ти схуд! — вигукнув я, хапаючи собаку на руки.

— Привіт, Цербо, — мовив Мула, — а що це за натовп?.. — і мій товариш попрямував до юрби.

— Ми хотіли забрати отруту, — загуло з важко дихаючого гурту, — а той страшний собака нас за це ув’язнив.

— Не дає нам нікуди звідси йти… Змушує цистерну чистити до блиску… Ми добу не їли, — скаржилися міліціянти та військові.

— Цербо, ти організував концтабір просто неба!?.. — вигукнув я, розгнівавшись.

Та пес лишень винувато дивився на нас із Мулою і помахував приспущеним хвостом.

Я звернувся до людей:

— Ви всі вільні!..

Ще з годину ми з Мулою переконували юрбу, що боятися нашого Цербо не слід, і він уже ні за ким не поженеться. Нарешті, коли остання селянка зникла на дорозі під обрієм, а сяюча цистерна поїхала до міста, ми з Мулою сіли перепочити.

— Я не очікував такого від нашого собаки, — сказав я.

Та Мула мовив примирливо:

— Добре, що він цього разу нікого не зжер.

Тут я уважніше придивився до товариша й вигукнув:

— Мула! Поглянь, у що ти вбраний!

— У що? — злякався він, обмацуючи себе.

— На тобі міліційна форма!

Мула відтягнув на грудях тканину сорочки, роздивляючись:

— Правда… О! І на тобі теж!

Я в паніці порозстібав ґудзики і скинув із себе верхню частину вбрання:

— Та це ж піджак капітана!.. Ходімо повернемо!..

Та попервах нам кортіло відвідати наше село. Ми скучили за ним і, хай там що, бажали бачити продане обійстя. Тож ми скерували свої взуті в міліційні черевики ноги саме до села. Цербо дріботів за нами, раз по раз зупиняючись та чухаючись: у полях він нахапав чимало звичайних, безоплатних, генетично не модифікованих і тому дуже надокучливих блощиць.

У селі нас чекала приємна несподіванка, бо ніяких видимих змін воно не зазнало і жило своїм буденним життям. Усі будинки нашої вулиці стояли на своїх місцях і мали тих самих господарів. Лиш на руїнах нашої оселі де-не-де