Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— І очєнь, мєжду прочім, харашо і вовремя ти справілся, — знов лучисто всміхнувся до Перелюба Бос, — патаму шта ґорадам папалзлі сплєтні… К етаму делу с Прадавцом пріплєталі мєня. Ґаварілі даже, будта я сам єво убіл… Канєшна, Прадавєц бил сволач, і ми нє дружилі, но убійства — ета бєспрєдєл. А бєспрєдєла я нє дапущу! — він долонею легенько гримнув по столі. — В назіданіє другім бандітка далжна бить строга наказана.

— Бажано публічно, — ласкавими очима подивився на Боса Перелюб.

— Да, — кивнув Бос, — можна і так.

— А як саме вона шахраювала, дозвольте спитати? — звернувся я до Боса.

Він помовчав, дивлячись у вікно. Нарешті мовив:

— Знаєш, дараґой… Я б нікаму нє рассказивал… но ви прідуркі, і всьо равно нє паймьотє, паетаму слушай… В етам вашем сєлє па прагнозам далжна била бить нєфть. Многа нєфті.

— Ні, там повинно бути золото, — сказав я.

— Ну да, — знизав плечима Великий Бос, — нефть — ана і єсть чьорнає золата.

— А золото — золоте золото! — вигукнув Мула і втішився, немов дитина.

— Но, каґда я влажил дєньґі в акциі, — продовжив Бос, не звертаючи уваги на репліку Мули, — нічєрта там нє аказалась!.. Вмєста нєфті — вада!.. Мноґа вади!..

— А до чого тут наша дівчина? — здивувався Мула.

— Да ні прі чьом ана! — розізлився й закричав на нас Бос. — Ана глупая, как авца! Я нікаґда би нє сделал всьо так, как ана гаваріла!.. Но ана вінавата!..

— Крім ложок, — втрутився Перелюб, — на ній висить іще тринадцять пограбувань ощадних кас і принаймні чотири розбійних напади на казино… От вам і ваша дівчина!

— Да што ти всьо «ваша дівчіна — ваша дівчіна»! — кинув сприкрено Великий Бос, якому зіпсувався настрій. — Скажі ім, как єйо завут… — Перелюб відсунув шухляду стола та підніс до очей якогось папера.

Але тут двері кабінету з гуркотом відчинилися, і ми з Мулою відсахнулись, бо в одвірку, пригнувшись, стояв могутній голий Харон!.. Його руки й ноги були закуті в кайдани, Харон ричав та пручався. Перевізника ледве втримувало четверо міліціянтів.

— Пал Перович!.. — закричав один із них, важко дихаючи. — Буйний дуже!.. Ми його в карцер!

— А шо таке? — поцікавився Перелюб.

— Нарушав общєствєний порядок. Бєґав у таком відє по місту, з веслом, лякав людей… Заліз у фонтан… Біля «Інтуриста» позривав з групи жєнщін-мусульманок паранджі… Будєм оформлять як хуліганскіє…

— Ага, — сказав Перелюб. — Ну, посидить у карцері — охолоне…

Харона забрали, а повз відчинені двері коридором два міліціянти пронесли довге весло.

— Дєньгі ви мнє далжни вєрнуть, — вставши з-за столу, тицьнув на нас пальцем Бос. — Сдєлка па прадажє зємєльнава участка судом прізнана нєзаконнай… Дєсять тисяч євро… А єщо трі с капєйкамі я, так і бить, вам пращаю…

— Але ж у документах проходить сто одинадцять гривень, — хитро всміхнувся Мула.

— Ета вас нє касаєтся! — гримнув Великий Бос. — Ета для налогавай… Ішь, умнік какой!.. Ілі через мєсяц вєрньотє дєньґі, ілі — вас замучает совесть!.. — полковник Перелюб після цих слів Боса зітхнув, скрушно глянув на нас і співчутливо похитав головою…

Міліційну будівлю ми з Мулою полишили раді-радісінькі, бо нам було зрозуміло, що заарештовано аж ніяк не нашу дівчину. Дуже схожу на нашу, але іншу. Наша дівчина добра і не здатна вчинити тих зухвалих злочинів, про які говорили Перелюб та Великий Бос.

Через кілька днів у місто прибув пересувний кат. Він приїжджав щомісяця, вірніше, його привозили, бо кат був хробом і не мав голови. Та він мав кількох помічників, тому свою роботу виконував добре. Розказували, що, покаравши на горло засуджених, кат отримував платню, навпомацки пакував до футляра свою велику сокиру і, зазвичай уночі, переміщався з помічниками до наступного міста.

Ми завжди знали про прибуття ката, бо сусідка баба Ганка гукала нам: «Доброго ранку!..» або «Доброго дня!..» чи «Вечір добрий!.. Чули?.. До міста привезли передвижного…»

Ми мешкали так само в селі, на колишній нашій ділянці, у вогкому підвалі. Баба Ганка, як завше, розносила новини і якось крикнула нам з вулиці радісно:

— Гей, шалопути! Поштарка до вас рано-вранці заходила. Чого б це?..

Ми наввипередки побігли до поштової скриньки, відкрили її та, приємно здивовані, добули білого конверта. «Міський суд. Повістка», — прочитав я на конверті і сказав Мулі:

— Друже, нас завтра по обіді викликають як свідків.

— Куди? — позіхнув він.

— На стадіон.

— Значить, буде прилюдна страта, — зробив висновок Мула. — Слухай, а раптом ця заарештована дівчина все ж наша?

— Ні, не може бути! — заперечив я. — Якби вона була наша, нас би не викликали. Ми б відчули і прийшли самі.

— Твоя правда, — знову позіхнув мій товариш.

Наступного дня, страшенно хвилюючись, ми повбиралися в чорні фраки з червоною підкладкою (ми не знали, і баба Ганка теж, якого кольору має бути підкладка фрака). Одягли білосніжні сорочки й, довгенько наморочившись, начепили на шиї метелики. Завершивши цей обтяжливий ритуал, ми вийшли далеко в поле, піднялися в небо і взяли курс на захід — до міста…

Діставшись стадіону в зазначений час, ми зі здивуванням побачили, що там нікого нема. Мула припустив, що ми спізнилися або прилетіли зарано. Однак, коли я показав старенькому білетеру при вході судову повістку, той закректав, підвівся з табурета й особисто проводив нас до пофаробованого в червоний колір сектора, сказавши коротко: «Для свідків».

За чверть години на футбольне поле з вичовганою травичкою виїхав автобус пересувної телестанції. Навколо автобуса заметушилися робітники, розмотуючи