Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Ми з Мулою уважно слухали.
— Ви, — вів далі міліціянт, — продаєте земельну ділянку за… — він перегорнув кілька аркушів, — за сто одинадцять гривень… Смішна ціна за двадцять соток так близько від міста… Цю оборудку ви здійснюєте в селі. Незабаром вас бачать уже в місті, у крамниці одягу. Там ви змінюєте зовнішність. Затим з’являєтесь на пошті, звідки до нас оперативно надійшов сиґнал. Туди не часто заходять люди з мішками валюти…
Незважаючи на введений у дію план «Перехоплення», вам вдається заплутати сліди. Ви купуєте легкове авто… — капітан вчитався у щось. — Поводитесь дивно, як свідчить старший межер, тьху, менеджер салону Марія Олександрівна… Одним словом, симулюєте розлад психіки… Прослизаєте крізь дорожні пости і нарешті, при дванадцятьох свідках на мості, організовуєте падіння в річку, — тут міліціянт посміхнувся. — Я довідався: у цьому місці під рікою була стара соляна копальня. Півроку тому її склепіння провалилось, і глибина на цій ділянці — ніхто не міряв. Але, кажуть, достатня, щоби в машині впасти і не розбитись об дно… А найголовніше, за лічені дні перед усім цим неподобством поруч із вашим обійстям убивають таку фігуру — Продавця лотерейних квитків!.. — міліціянт вичекав ефектну паузу та заговорив знов:
— На руїнах вашого будинку експерти знаходять частинки фарби, якою друкувалися білети лише для Продавця. І нарешті, сьогодні ви з’являєтесь у місті і продаєте жінці-розповсюджувачці квиток — Щасливий Квиток, що належав Продавцю! — завершив Перелюб тріумфально.
Ми з Мулою були в захваті від нього і ледь не влаштували йому овацій, але стримались, і вчасно, бо капітан міліції раптом охопив свою голову руками й заговорив уже не до нас, а у свій стіл:
— Яка красива, яка струнка та охайна версія! І — провал, повний провал!.. У вас — непорушне алібі на час убивства Продавця. У момент убивства ви вдвох торгували на базарі пирогами! Гроші, за які ви придбали авто і купували одяг у крамниці — не фальшиві, справжні… Нема пояснення, навіщо ви все це зробили (я маю на увазі падіння в річку). Нема складу злочину… майже нема… Але погодьтеся, забагато ниточок у справі вбивства Продавця тягнеться саме до вас, шановні. Отож, будьте ласкаві, дайте відповіді на кілька питань…
— Добре! — з готовністю випалили ми, а Мула з сяючими очима додав: — Лишень ваша інформація про наші злочини неповна…
— Ну ж бо… — очі капітана Перелюба зацікавлено звузились, він весь подався вперед, ніби готуючись до стрибка, і акуратно натис червону кнопку запису на невеликому бобінному магнітофоні, що був на його столі. Міліціянт-красень заніс руки над клавішами друкарської машинки, і з кутику рота в нього текла слина.
— Ми угнали з пасіки автоцистерну з отрутою, — продовжив Мула, — і залишили її на дорозі, неподалік села…
— Тероризм! — зойкнув капітан, хапаючись за телефон, а міліціянт-красень виявився слабодухим, бо знепритомнів і шумно впав головою на клавіші друкарки — її каретка заклацала, задзвеніла та від’їхала вбік до краю.
— Я отримав оперативну інформацію, — спокійно, солідно й чомусь із посмішкою на вустах казав у телефонну слухавку капітан Перелюб. — Автомобіль з отрутою, який ми шукаєм, перебуває на дорозі біля села… Так, їдьте негайно… — він поклав трубку на апарат і подивився на нас:
— Ну а звідки у вас, шановні, цей білет? — капітан відсунув шухляду і виклав на стіл заламіновані половинки знайомого нам із Мулою лотерейного квитка.
— Це на згадку про нашу дівчину, — мовив я.
— Вашу дівчину!.. — повільно, з тихим тріумфом повторив міліціянт.
— Так, цей квиток — один із тих, що належали нашій дівчині, — підтвердив Мула.
— Хм-хм, так-так, — заохотив продовжувати капітан.
— І тепер ми її шукаємо, — сказав я.
— Шукаєте?.. Виходить, вона — ця ваша дівчина — зникла? — здивувався Перелюб.
— Ні, не зникла, — заперечили ми, — вона від нас пішла.
— У той самий день, коли вбили Продавця? — здогадався міліціянт.
— Так, — підтвердили ми.
— А розкажіть-но, розкажіть мені докладніше, які в неї прикмети, як її звуть…
— О! Вона дуже гарна! — розпочав я. — Казково гарна…
— Вбрана в шкіряну бузкову курточку і такі ж штанцята або в просту ситцеву сукню, — перебив мене Мула, — і ще з яскравими комахами у волоссі або без них.
— Вона пече чудові тістечка і ще вона — марево в полі, розсипає над собою пелюстки квітів і манить до себе…
— Наша дівчина їздить у джипі Великого Боса, і в неї карі очі…
— Минулого разу ти вважав, що сірі, — зауважив я.
— Ну, то тепер твоя черга доводити, що сірі.
— Гаразд — сірі!
— Карі!
— Сірі!
— Карі!
— Одне — сіре, інше — каре! — пропонував я.
— Ні! Одне — каре, інше — сіре! — не погоджувався Мула.
— Досить! — гримнув кулаком по столу капітан.
Ми змовкли.
— Яке в неї ім’я?
— Не знаємо! — водно відрапортували ми.
Міліціянт набундючився:
— Якщо по правді, різного… дуже різного мені про вас нарозповідали, — він знову порухав стосик паперів на столі перед собою.
Почувся тихий стогін — це приходив до тями красень та підводив з друкарки свою випещену голову, а на щоках у нього лишилися відбитки клавіш і літер.
— На руїнах вашої оселі, — провадив далі капітан, — експерти знайшли багато ґумових жінок… — він подивився на нас значуще. — Та мене це не обходить. Це ваші проблеми… Мені не хотілося б застосовувати до вас ґумові методи, але… — капітан Перелюб притишив голос, нахилився