Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— Ні.

— А, може, ти-у-и? — співав артист і тицяв своїм мікрофоном у публіку, немов рапірою.

Несподівано якась дівчина вхопила руку співака й запищала зовсім не мелодійно:

— Я! Я вбила Продавця квитків!..

— Справді? — запитав артист, забувши про трагізм свого виступу й розвеселившись. — А, може, ще хтось убив Продавця?..

І, на наш із Мулою подив, за кілька хвилин поруч з артистом зібрався чималий строкатий гурт молоді, що вигукував:

— Я!.. Я вбив Продавця квитків!.. Це я!..

— Супер! — підбадьорював їх співак, а дівчата підспівки йому допомагали:

— Су-о-у-упе-ер!

Я сказав:

— Мула, поглянь, скільки людей вбивало Продавця, а він у своїй брилі льоду, немов живий!..

Тим часом уже й співак з’їхав з глузду та кричав розлого на всю площу:

— Я-а-а-а! Це я вбив Продавця-а-а!.. Ця-ця-ца-а-а!..

Мелодія була запальною, приставучою, і скоро вже навіть ми з Мулою, тихенько співаючи, зізнавалися в скоєнні злочину проти лотерейника, і нам було вже навіть не те що його не шкода, а більше, ми раділи, що Продавця нема. Співак, здавалося, теж радів цьому, і весь натовп гудів, підтанцьовуючи та підспівуючи. А коли останні звуки оркестру стихли, похоронна процесія вибухнула оваціями.

Разом з усіма ми: Мула, я та малий Цербо в мене на руках, потрапили нарешті на майдан перед міським цвинтарем, де процесія зупинилась. На вантажівці знову виник язикатий розпорядник, але тепер він уже стояв не в кузові, хоча й призів там уже майже не лишилося, і місця було вдосталь, а розв'язно виліз на кабіну та сидів на ній наче дитина, бовтаючи ногами.

— Ну от і настав час провести останній на сьогодні розіграш, — розпочав розпорядник, а динаміки рознесли його слова над натовпом проводжаючих в останню путь. — І від того, чи буде цей розіграш успішним, залежить, чи зустрінемося ми з вами невдовзі знов у цьому видовищі під назвою «Похорон Продавця»; або цей серіал усе ж скінчиться, і Продавець отримає нарешті спокій…

— Г-у-у-у! — несхвально загудів натовп. — Не хочемо! — закричали з нього. — Ми не хочемо, щоб Продавця ховали! Нам подобається грати в лотереї!..

— Так, безперечно, подобається, — гірко всміхнувся розпорядник. — Та уявіть, що відчуваємо ми, ті, хто ходить на цей похорон не для розваги, а на роботу… Так, Продавця багато хто недолюблював, проте він був знаною та заможною людиною; мав величезні пасіки, але ніколи не забирав у бджіл меду, створив бригади для розчистки джерел; він власноруч посадив у нашому місті безліч дерев, а за його гроші впорядковано наші парки… Продавець щоліта організовував фестивалі жартівливих пісень і завжди мріяв мати четверо дітей: двох донечок і двох синів… — тут голос розпорядника затремтів, і він пустив навіть сльозу. — Але навіщо! — чоловік підвів очі до неба. — Навіщо Продавець склав такий дивний заповіт?!..

Натовпу тим часом набрид цей крик душі ведучого, і в нього кинули пластиковою пляшкою.

— Отже, ми розпочинаємо розіграш Щасливого Квитка! — закричав розпорядник знову радісно, і дівчата в кузові теж заусміхались і розкрутили лототрон. — Увага всім, хто придбав білети лотереї «Щасливий Квиток»! — говорив розпорядник. — Приготуйтесь звіряти номери!..

Він власноруч витяг з лототрона папірчик, розгорнув його та прочитав серію й номер.

На мить запала цілковита тиша. Розпорядник повторив дані, потім ще раз, і тут над натовпом почувся зойк.

За кілька хвилин на вантажівку-сцену піднесли півпритомну жінку. Ведучий підсунув їй стільця, вона сіла, і ми з Мулою впізнали ту саму розповсюджувачку, що придбала в нас розірваного білета.

— Ми відчували, що вона виграє, — сказав я.

— Ага, — гордо випнув груди Мула.

— Отже, ви впевнені, що виграли? — запитав у жінки розпорядник тремтячим голосом. — Покажіть вашого квитка…

Вона в кулаці простягнула затиснутий папірець, і на долоню ведучого впали дві половинки.

— О, то ви, мабуть, у пориві радості порвали його, — здивувався розпорядник, — але нічого, — поспішив додати він, — квиток все одно дійсний! Номер справді збігається!!.. — тут заграв туш, жінка-власниця квитка знову знепритомніла, і ведучий та дівчата-лототронниці взялися приводити її до тями.

За хвилину туш з аудіоколонок припинився, на вантажівці-сцені все прийшло до ладу, і на машину піднявся якийсь невисокий поголений чоловік у міліцейській формі. Розпорядник підлетів до нього, обійняв, тис руку, припрошував, а відтак оголосив у мікрофон:

— Пан капітан!.. Вітайте пана капітана!

Почулися ріденькі оплески.

До мікрофона підійшов сам представлений, кхекнув, подивився на жінку, що знов уже опритомніла й сиділа так само на стільці:

— Це ви, значить, виграли Щасливого Квитка?.. — заговорив він лагідним голосом. — Поздоровляю вас сердечно…

— Виграла, — сказала раптом жінка, — це значить, похорон скінчиться?

— Звичайно скінчиться, — весело примружився міліціянт.

— І процесії більше не буде? — знов з надією спитала вона.

— Звичайно-звичайно, згідно із заповітом Продавця, ніколи більше не буде ніякої процесії!

Після цих слів щасливиця полегшено зітхнула, і з нею разом зітхнули розпорядник, дівчата-лототронниці, співак, що відпочивав на іншій, великій сцені, а з ним зітхнула й підспівка: «У-у-ф!»

Натовп, що оточував похоронну процесію, розчаровано зашумів і почав розсмоктуватися.

— Лишень дозвольте поставити вам, шановна переможнице, одне запитання, — скрадливо в мікрофон промовив міліціянт.

— Ну, — сказала вона.

— Річ у тім… розумієте, що серія вашого квитка… так би мовити… збігається із серією тих квитків, які розповсюджував лише Продавець, і які зникли під час убивства… — люди на площі перестали розходитись та уважно слухали. — Не могли б ви, шановна переможнице, — вів далі капітан, — пригадати, за яких обставин ви придбали або ж отримали цього білета?

— Придбала! Придбала! — зарепетувала жінка. — Я його купила щойно… з годину тому…