Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

Ми чемно привітались зі старою, а вона, як і минулого разу, зробилася шаленою й почала безгучно сваритись.

Проминувши її, ми вийшли на берег, що був тут суцільною баюрою. У сутіні над водою справді стирчав краєчок даху нашої «Шкоди»!

Ми з Мулою посідали просто в багно й сиділи так кілька хвилин, а Цербо навіть задрімав у Мули на руках. Нас краяв розпач, бо ми не знали, як добути з води нашу Мрію, а до того ж відчували, що не завадило б попоїсти.

— Ми ніколи не зможемо дістати з ріки «Шкоду», — сказав я, — та ще й будемо голодними, коли лихий Харон припливе нам відмовляти.

— Так, краще бути ситим, коли тобі відмовляють, — кивнув Мула. — Хотів би я оце з’їсти гарнесенький пляцок, — додав він і раптом занепокоєно поліз до кишені свого піджака. Звідтам мій товариш добув млинець! Млинець був із сиром і пашів димком, ніби щойно з пательні!

— Той, хто готував їсти мойрам, зможе нагодувати будь-кого в будь-який час, — сказав над нами голос Зевса…

— По десять млинців із сиром кожному! — урочисто виголосив Мула, і ми справді отримали по стосику теплих налисників на одноразових картонних тарілках. І біля Цербо теж виникла тарілка з млинцями.

— Ні-ні, для тебе занадто, бо ти зовсім перестанеш ходити, — сказав Мула, і порція такси зменшилася.

Ми покуштували й сиділи в багні вже вдоволені.

— Сюди б якийсь кран або той бульдозер, що руйнував нашу хату, — мріяв уголос Мула, — він би витяг на берег нашу «Шкоду».

«І якби цей агрегат був розумнішим за хроба — щоб самотужки визволяв машину з ріки: я ж бо не читав інструкцій з керування бульдозерами!» — це так мріяв я.

І тут я ледь не повернув з’їджені млинці назад, бо негайно поруч з нами виріс із баюри велетенський динозавр. Він був чисто-білого кольору, стояв на задніх лапах, таких широких, що під кожною могли б поміститися по дві пари придурків, таких як ми з Мулою.

Ми позадирали голови і вклякли, а динозавр роззявив свою гігантську пащеку, готуючись, мабуть, жахливо закричати. Я згадав, що галасувати тут не можна, та чудовисько просто позіхнуло.

Динозавр-альбінос ступив у води Стіксу. Люди на березі в паніці посунули назад, а тварюка нахилилась, занурила голову до ріки й випросталась уже із затиснутим між ікол нашим автомобілем.

Зі «Шкоди» потоками лилася вода.

Динозавр вийшов на сухе, поставив акуратно машину на берег, поглянув на нас із Мулою та чарівно всміхнувся, а відтак луснув і щез, немов мильна бульбашка.

— Той, хто мав справу із нитками доль, теж дещо може!.. — знову почули ми голос і, щасливі, прожогом кинулися до автомобіля.

Дах нашої «Шкоди» виявився прим'ятим щелепами чудовиська, і в тонкому металі лишились два ряди отворів — сліди зубів динозавра. Двері з водійського боку не відчинялись, Мула дістався в салон з протилежного та вигукнув:

— Хтось позичив нашу магнітолу!..

Хтось позичив також і ключ запалювання, та навіть із ключем машина навряд чи б поїхала: я ще ніколи не бачив, щоби машини їздили із калюжами в салоні.

Ми посідали на подряпаний капот, і Мула сказав:

— Кепський вигляд, одначе, мають здійснені Нездійсненні Мрії!..

Люди на березі тим часом пожвавились, енергійніше замахали руками та бебехами. Ми напружили зір і помітили на річці тінь довгого човна, що ставала все чорнішою та виразнішою. До нас плив Харон.

Перевізник так розігнав свою пірогу, що вона розітнула носом глинистий м’який берег і застрягла в ньому. Харон вийшов із човна, тримаючи важке весло, а ми роздивлялися його постать. Він був дужий та лютий.

Натовп прилинув до перевізника. Сотні благаючих рук простягались до нього. Перед Хароном повзали на колінах, йому зазирали у вічі, і перевізник був би до решти схожий на поп-зірку, якби хтось ще здогадався просити в нього автограф.

Немов справжнісінька зірка, кремезний Харон нікому не дарував своєї уваги. Нікому, крім нас із Мулою. Бо він дивився лише на нас, стискав своє велике весло і великими кроками наближався теж до нас.

Ми були вже в машині, позачиняли зсередини дверцята, повтягали голови межи плечі та принишкли. І Цербо теж принишк, сидів на задньому сидінні і вже навіть не скавчав. Ми не тікали від Харона, бо не було сенсу. Від долі не втечеш — так сказала нам мойра.

Голий Харон заніс весло над нашою машиною і щосили опустив його на багажник. Ми закрили голови руками. Машину хитнуло, заднє скло розбилося на тисячі маленьких кубиків, ніби коштовних камінців. Та, окрім цього дива, від удару сталося ще одне. Хтось під водою витяг із машини ключі й магнітолу, але замість них поставив сиґналізацію, якої нам бракувало. І щонайдивніше — ця сиґналізація раптом спрацювала! Наша «Шкода» гучно й переливчасто завила на все потойбіччя!

— Бачиш! — закричав я в машині Мулі, — тут усе справедливо!.. Як казав той старий… Зевс… Ми втратили одне, а натомість отримали інше!..

Харон відступив, здивований виттям сирени, та за хвилю налетів на нашу «Шкоду» з подвоєною люттю і лупцював її веслом із неймовірним завзяттям. Розбивалися фари, розліталися тоновані вікна, м’ялися рівні поліровані боки авта. Цербо бігав по задньому сидінню й гавкав на хулігана.

Нарешті перевізнику набридло плескати машину. Він встромив весло в землю та знайшов собі нову розвагу: вперся ручиськами в автомобіль та почав штовхати нас узбережжям.

— Може, слід йому допомогти? — непокоївся я. — Пхати таку важку машину, ще й з нами, ще й зі застопореним ручним гальмом, — це нелегко.

— Краще не треба, — напружив чоло Мула, — а то Харон ще більше