Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

Згадавши про половинки лотерейного квитка, які лишалися в нас на згадку про Неї, ми познаходили їх у кишенях, акуратно поклали на пласке каміння — висихати.

Ми б лежали так, під теплим сонцем, нескінченно довго, та Цербо не давав нам спокою, тицяючись своїм вологим носом у наші ноги. Згодом у зубах притяг звідкілясь невеликий лук із жовтої деревини та вишитий золотом сагайдак зі стрілами.

— Мабуть, загубили ті немовлята, — припустив Мула, роздивляючись лук.

Я взяв одну стрілу. Виготовлена вона була дуже майстерно й тонко, уся вкрита вигадливим рослинним візерунком. Мула встромив іншу в пісок, і несподівано візерунок почав стікати зі стріли, охоплюючи ніби вусами в’юна ділянку навколо. Стеблини й листя на піску швидко набували об’єму, зеленішали, і невдовзі вже біля встромленої в пляж дивовижної зброї буяв клаптик соковитої зелені. Ще за хвилину із листя виструнчилося вгору кілька пагонів, на них розбухли пуп'янки й раптом розчахнулися червоними квітами невимовної краси.

Ми з Мулою вклякли, збентежені.

— Ці квіти гарні, немов кохання! — сказав нарешті Мула.

— Це і є кохання! — почулись із близького узлісся смішки: ті створіння з крильцями недалеко втекли.

— Цербо, будь ласка, віднеси туди, де знайшов, — попросив я таксу.

Собака виявився кмітливим: узявши в пащеку лук, а за ним — сагайдак зі стрілами, двічі збігав до лісу й повернувся, висолопивши язика.

Далі ми вирішили просуватися берегом річки за течією.

Невдовзі там, де річка робила крутий поворот і піщаний берег був дуже високим, ми натрапили на кільканадцять темних отворів, подібних на входи до печер. Там хтось мешкав, бо неподалік жевріли залишки вогнища, поруч стояв казанок, а на мотузках вітерець похитував випраний одяг — то були лише жіночі речі.

Вирізаними в ґрунті сходинками ми з Мулою піднялись до однієї з печер та сказали:

— Стук-стук. Можна увійти?..

Ніхто не відгукнувся, і ми зазирнули всередину. Це була невеличка кімната в піщанику, півтемна, але суха. У кутку її ми побачили низеньку дерев’яну лавку, а на поличках, влаштованих у стіні, — просте кухонне начиння. Вглибині кімнати був іще один круглий отвір, мабуть, вхід до іншого приміщення. Зсередини він був осяяний слабким блакитним світлом.

Ми з Мулою перезирнулись, ступили до печери і, ніби велетенські метелики, рушили до світла. Нам було цікаво: що ж воно таке?

Малий Цербо дріботів на деякій відстані за нами та, чимось наляканий, тулився до стін.

Друга й остання кімната цієї архаїчної оселі виявилася навіть не кімнатою, а невеличкою комірчиною, зовсім порожньою. Але в ній існувало те, від чого ми на мить затамували подих. Між протилежними земляними стінами тут тягнувся срібний промінь світла, завтовшки з людський палець.

Ми з Мулою підсунулись ближче до променя, і Мула навіщось натягнув його трохи, а затим відпустив. Промінь випростався, завібрував та загудів, немов напнута тятива. Цербо за нашими спинами заскавчав. І тут у печерці стало темніше, бо хтось увійшов і затулив собою світло.

— Геть руки від чужої долі! — почули ми жіночий зойк і озирнулися.

Якась чорнява, схожа на циганку жінка, вбрана в темну сукню, підскочила до нас, ухопила мене та Мулу обіруч за комірці сорочок і відтягла геть від казкового променя, лементуючи:

— Звідки ви взялися на мою голову!?..

Ми, спантеличені, опинилися знову в першій кімнаті, а Цербо, покинувши нас, у паніці вибіг надвір.

— Що вам тут треба? — суворо спитала незнайомка.

— Мене звати Мула, — представився чемно мій товариш.

— А це — я! — відрекомендувався я, бо не завжди можу згадати, як мене звуть. — А ви, перепрошую?..

— Мойра, богиня долі.

— Богиня! — захоплено повторили ми з Мулою.

— Ви хотіли пограбувати мене, блукачі?

— Ні. Ми — придурки, а придурки ніколи нікого не грабують.

— Тоді що ви шукали тут, у моїй оселі?

— Нам треба повернутися до нашого села, і ще ми хочемо знайти нашу дівчину, — мовив я.

— І ми не знаємо поки що — як, а ще ми зголодніли, — додав Мула.

Тим часом паніка в нашого Цербо минула, і ми знов побачили його чорну мордочку, що боязко зазирала до печери.

— Оце слід було дочекатись мене і так сказати, або зайти до оселі іншої мойри, а не вдиратися сюди й не мацати руками промінь доль!

— Вибачте нам, — попрохали ми, похнюплені.

— Ну точнісінько як малі діти! — плеснула руками мойра. — Маю тепер із вами клопіт… Ну гаразд, хочете їсти — мусите приготувати собі самі. Тут вам не ресторан. Уміє хтось із вас поратися на кухні?

— Я! — сказав Мула. — Я печу пляцки!

— Печеш що? — не зрозуміла мойра.

— Ну, тістечка, пироги… — почав пояснювати мій друг.

— Він хороший, — втрутився я, — а ще всіх пригощає яблуками!

— Добре, а ти що вмієш? — спитала богиня в мене, і я зніяковів, бо був ледачим.

— Будеш підносити нові нитки доль і прати старі! — вирішила мойра, не дочекавшись моєї відповіді. — Відпрацюєте кілька днів, а тим часом відшукаються ваші долі, і тоді вирішимо, як буде…

І ми з Мулою, справді, три дні допомагали мойрам. Мула порався, готуючи обіди й вечері над вогнищем, а я навчився прати в річці грубі нитки доль, намотані на великі дерев’яні котушки. Після миття старі долі з сірих та похмурих ставали срібними й сяяли так само, як промінь, напнутий в комірчині знайомої богині.

Мойр на цьому березі мешкало дванадцятеро. Вони були так схожі одна на одну, що їх