Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

Ми з Мулою перезирнулися.

— Ходімо до машини, — запросив охоронець порядку, — прошвирнемось до міста… У «бобику», правда, нема комфорту, але… але ж не може держава купити всім міліціянтам службові лімузини! — він знову посміхнувся, відчинив для нас задні дверцята із заґратованим віконцем, сам сів за кермо, і ми в темному «бобику» коротким польовим шляхом затрусились назад до міста.

— Бачили дива? — обернувшись, крізь сітку кричав нам капітан Перелюб. — З неба смакота всяка на парашутах спускалася… Бутерброди, пиріжки… кажуть, був кав’яр і навіть спиртне!.. Я там підбирав дещо… Для експертизи…

— Бачили, — сказав Мула.

— О! — підняв догори вказівного пальця міліціянт. — Тікали, але бачили!.. Були б ви в мене в наручниках і заручниках… ги-ги!.. якби не пляцки… А так — алібі!..

Ми з товаришем знов здивовано перезирнулися.

— Шо, не зрозуміло?.. — показуючи нам свій профіль, шкірив зуби капітан. — Саме я… я у вас на базарі пиріжки купував, коли вбили Продавця!

— А! — мовив Мула. — Справді! Пригадую, ти ще клав їх до свого кашкета.

— Точно! — відгукнувся наш новий знайомий.

«Бобик», покружлявши по місту, зупинився біля якоїсь довгої будівлі. Ми вийшли з машини й побачили припарковану поруч новеньку «Тойоту».

— Дідько! — вилаявся міліціянт. — Чому, ну чому, щоб нагидити, вони обирають тебе?! — і він білим носовичком стер з даху іномарки свіжий пташиний послід.

— Ваше? — спитав Мула, дивлячись з повагою на авто.

— Та ні, голуби, напевно… — кинув Перелюб.

Ще за хвилю ми з Мулою стояли в якомусь кабінеті, де за столом, за великою друкарською машинкою сидів красень у міліційному однострої. Манікюрною пилкою він шліфував собі нігті. Капітан же лишився в коридорі, тис руку, цікавився життям і справами якогось неголеного типа, котрого конвоювали в наручниках.

Коли ми заходили до кабінету, на дверях я прочитав табличку: «Хабарів тут не беруть!» А в самому кабінеті повсюди на столах стояли й висіли на стінах маленькі іконки-репродукції із зображеннями святих.

Привертав увагу каліграфічно від руки написаний плакатик, що починався з інтриґуючого запитання:

«Чим людина відрізняється від таргана?..

Обидвоє мають мозок і здатність осмислено рухатись.

Обидвом притаманні інстинкти самозбереження та продовження роду. Тоді чому так різняться рівні життя цих істот?..»

Далі було пояснення:

«Навіть голодна людина може відмовитися від хабара. Голодний тарган завжди з'їсть отруйну приманку і загине. Беручи хабар, ми розбираємо власноруч місток, по якому йдемо. Під ним — прірва, де живуть таргани!»

Нижче, мабуть, для ілюстрації, був приколотий до аркуша булавкою справжній дохлий рудий тарган.

«Сильно!» — подумав я.

— Візьміть продегустуйте, — Мула поставив на стіл поруч із друкарською машинкою півлітрову скляну банку. За своїм звичаєм, мій товариш бажав усіх пригощати, правда, вже не яблуками (повинен вирости сад!), а чим заманеться. Та біда в тім, що Мула неписьменний і не прочитав суворих попереджень про наслідки давання хабарів.

Я пихнув товариша ліктем, та Мула лиш спитав у мене голосно:

— Навіщо штовхаєшся?..

— Хабарів не берем, — промимрив красень-міліціянт.

— А це не хабар, — посміхнувся Мула, — це желе з агрусу. Скарбниця вітамінів!

— Все одно не берем, — сором’язливо опустив очі міліціянт і сховав банку в стіл.

Тут відчинилися двері, і до кабінету ступив капітан Перелюб.

— Ні! — видихнув він тихо й нервово, просвердлюючи підлеглого поглядом. — Не можна!.. Гріх! — капітан миттю опинився біля металевого сейфа, рвучко відчинив його дверцята, натрусив з коробочки собі на руку кілька пігулок та ковтнув. — Молись! — наказав він красеню.

Той із дзенькотом впустив на підлогу свою манікюрну пилку, відсунув стільця, упав навколішки на брудний паркет, руки склав молитовно і забурмотів щось несамовито, дивлячись на картонні іконки.

— І ти покуштуй, — радісний Мула, певно, нічого не зрозумівши, простягнув ще одну банку з агрусовим желе капітанові.

Моє обличчя перекривило, і зо дві секунди я чекав катастрофи.

Капітан же перехрестився, узяв банку, поставив до сейфу, замкнув його, ключ закинув собі за комірець сорочки, висунув з-під канцелярського столу газетку з насипаним на неї битим склом і за мить стояв на ньому теж на колінах та молився на іконки.

— Це чесні люди, — сказав я тихенько Мулі. — Вони нам допоможуть.

— Вони знайдуть нашу дівчину! — зрадів мій товариш…

Помолившись кілька хвилин, міліціянти підвелися. Капітан пострушував зі своїх формених штанів назад на газету уламки скла, а красень підняв з підлоги манікюрну пилку. Капітан позадирав до колін штани, перевіряючи, чи не поранився. Але ні — на колінах у нього були великі мозолі…

Кабінет набув вихідного стану. Перелюб заспокоївся, люб’язно запропонував нам присісти і розпочав розмову голосно й твердо:

— Отож, усе впирається у ваше алібі!..

Ми з Мулою, не надто розуміючи, про що йдеться, поробили розумні фізіономії, замугикали й закивали. Капітан же поглянув на нас з-під лоба підозріло та продовжив:

— Якби ви не мали його, вашу справу вже завтра можна було б відправляти до суду, — він порухав на столі перед собою стос якихось паперів.

— Хм, — знову розумно мугикнули ми.

— Перший і основний момент, — вів далі капітан Перелюб, — це ваше самогубство… Вірніше, як дійшло висновку слідство, — зумисна інсценізація суїциду для… для можливого приховування слідів злочину або низки