Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

всякої совісті, підходили до покутників і шепотіли їм на вухо найбрутальнішу лайку, паплюжачи і невпізнаних братів, і їхніх родичів, яких теж не знали. Покутник мовчки терпів лайку і цим приносив жертву на олтар Ісуса Христа, могутнього владики. А бешкетник, підбадьорений лагідним смиренням брата, ставав уїдливим, наче ґедзь, і дзижчав, аж поки святій масці вривався терпець, і вона вирішувала, що хоч озиватись і не можна, але давати волю рукам цілком дозволено, і заходжувалася лупцювати смолоскипом пияка, який зважився порушити благочестивий спокій священної церемонії.

Коли під час процесії носії «страстей господніх» потребували перепочинку і важкі помости, заставлені статуями та обвішані ліхтарями, опускались на землю, досить було ледь чутно прошепотіти наказ, і люди в каптурах зупинялися; кожен брат повертався обличчям до своєї пари, приставляв смолоскип до ноги і дивився на юрбу таємничим поглядом крізь прорізи в масці. Здавалося, ці зловісні примари прийшли сюди з часів аутодафе, і від чорних шлейфів, які волочаться по землі, пахне ладаном і тхне горілим м’ясом спалених на кострищах єретиків. У пічній тиші жалібно ридали мідні сурми. Над гостроверхими каптурами маяли на вітрі штандарти братства — прямокутники чорного оксамиту із золотими торочками та вишитою на них римською анаграмою S. Р. Q. R.*, що нагадувала про причетність прокуратора Іудеї до смерті сина божого.

Повільно сунули «страсті» Ісуса Христа, могутнього владики — важкий металевий поміст з чорними оксамитовими завісами, що звисали до самої землі, ховаючи двадцятьох напівголих носіїв, зрошених рясним потом. По кутках помосту палали світильники, підтримувані золотими ангелами, а посередині стояв Ісус із мертвотно блідим обличчям і повними сліз очима — Ісус трагічний, скорботний, закривавлений, увінчаний терням, зігнутий під вагою тяжкого хреста. На ньому була оксамитова туніка, так густо заткана золотими квітами, що тканина ледь проглядала крізь гаптування тонкими химерними візерунками.

При появі господа — могутнього владики із сотень грудей виривалися глибокі зітхання.

— Господи Йсусе! — шепотіли старі баби, прикипівши нестямним поглядом до святого образа. — Господи, могутній владико! Спаси нас і помилуй!

Сцена «страстей господніх», оточена чорними каптурами, спинялася серед майдану, й андалузький люд, що звик усі свої переживання виливати в піснях, вітав святий образ дзвінкоголосими трелями та протяжним тужливим співом.

Першим серед тиші озивався ніжний і тремтливий дитячий голосок. Якась дівчинка проштовхувалася крізь натовп наперед і заспівувала саету на честь Ісуса — пісню із трьох куплетів, присвячену господові, могутньому владиці, «найбожественнішій статуї світу», та її творцеві скульптору Монтаньєсові*, сучасникові великих митців іспанського золотого віку.

Та саета була ніби перший постріл у битві, після якого гримить буря залпів. Не встигала вона стихнути, а вже десь-інде заводили іншу, потім ще одну, ще, і майдан ставав схожий на величезну клітку, повну потривожених пташок, які пробуджуються на голос подруги і щебечуть на всі лади. Хрипко гуділи чоловічі голоси, солов’їними трелями лилися жіночі. Кожне співало, втупивши очі у святий образ, нікого не бачачи навколо себе, забувши про натовп, не чуючи інших співців, але впевнено виводячи вигадливу мелодію саети, і всі голоси, перебиваючи один одного, зливалися в безладний хор. Люди в каптурах стояли нерухомо, мовчки слухаючи й поглядаючи на Ісуса, який приймав хвалу, але й далі плакав, пригнічений важезним хрестом, змучений гострим терням, що впиналося йому в чоло. Та ось керівник процесії вдаряв по срібному дзвіночкові, що висів на помості — сигнал кінчати перепочинок. «Піднімай!» Господь — могутній владика, похитнувшися, здіймався над натовпом, і знову човгали по землі, ворушилися, мов щупальці, ноги невидимих носіїв.

Далі пливла на плечах свята діва, богоматір скорбна, бо кожна парафія несла по двоє «страстей» — сина божого і його матері. Під оксамитовим балдахіном мерехтіла, віддзеркалюючи вогні свічок, золота корона цариці небесної. Шлейф її мантії завдовжки кілька метрів тягся за ношами, напнутий на дерев’яні розпірки, щоб краще було видно розкішне золоте гаптування, над яким терпляче трудилося ціле покоління вишивальниць.

За богоматір’ю ішли брати у каптурах; освітлена вогнем смолоскипів пишна мантія, здавалося, палахкотить яскравим полум’ям. Далі, ступаючи в такт барабанному бою, сунув натовп жінок; постаті їхні ховалися в темряві, а на обличчях миготіли червоні відблиски свічок, що їх жінки тримали в руках. Тут були старі баби, в мантильях і босі; дівчатка в білих сукнях, у яких їх мали класти в труну; жінки, що ледве волочили ноги, насилу тягнучи величезні, роздуті від якихось невідомих хвороб животи; ціле військо болящих, урятованих від смерті добрістю Ісуса Христа, могутнього владики, та його пресвятої матері. Тепер вони йшли за їхніми статуями, виконуючи свої обітниці.

Неквапно промарширувавши вулицями, з тривалими зупинками, під спів священних кантів, брати поверталися до собору, двері якого залишались розчинені цілу ніч, Осяяна тремтливими вогнями процесія заходила у храм, нефи якого здавалися величезними до безглуздя. Полум’я смолоскипів вихоплювало з темряви височенні пілястри, обтягнуті червоним, помережаним золотими смугами оксамитом, але під склепінням храму висів густий морок. Унизу розтікалося червоне світло смолоскипів, у відблисках якого сунули люди в каптурах, ніби вервечки чорних трикутних комах, а вгорі темрява робилася ще чорнішою. Потім усі знову виходили з густої, як у підземеллі, сутіні під зоряне небо, і незабаром назустріч процесії викочувалося сонце; вогні свічок і смолоскипів одразу тьмяніли, зате спалахувало сліпучим сяйвом золоте гаптування на святих мантіях і переливались барвами веселки краплі сліз та передсмертного поту на обличчях статуй.

Гальярдо був палким шанувальником господа, могутнього владики, і захоплювався урочистою мовчанкою братів. О, то справді поважні люди! В інших процесіях нема ні порядку, ні благочестя, а що вони часом витворяють — сміх, та й годі! Але ця! Ого, чоловіче!.. Тореро аж морозом пробирало від хвилювання, коли він дивився на величного Ісуса, «найпершу статую світу», і бачив, з якою урочистістю виступають чоловіки в чорних каптурах. До того ж у братство входили тільки достойні люди.

Та, незважаючи на ці міркування, матадор вирішив нинішнього року покинути могутнього владику і приєднатися до процесії передмістя Макарена, яка супроводжує чудотворну богоматір, що подає надію.

Сеньйора Ангустіас дуже зраділа, довідавшись про синове рішення. Атож, Хуан мусить віддячити святій діві, адже це вона врятувала його від певної смерті. Окрім того, синів намір потішив плебейську гордість матері.

— Кожен має триматися своїх, Хуанільйо. Це