Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Жінки співчутливо схлипували, дивлячись на хлопця з хрестом. Сердешний! З яким святим запалом одбував він свою покуту!.. Усі в передмісті знали, яке він учинив блюзнірство. Клятуще вино, воно геть одбирає в чоловіків тяму! Три роки тому, вранці на страсну п’ятницю, коли Макарена, промандрувавши всю ніч вулицями Севільї, вже поверталася до свого храму, цей грішник, який був веселим хлопцем і ще з учорашнього дня почав пиячити з друзями, спинив «страсті» перед шинком на базарному майдані. Він заспівав величальну святій діві, а потім, охоплений побожним захватом, став голосно вихваляти її. Оле, гарнуля Макарена! Він любить її палкіше, ніж свою наречену! Не знаючи, як ще висловити свою любов, він вирішив кинути до ніг святої діви капелюха і пожбурив те, що тримав у руках, а то виявився не капелюх… Склянка розлетілася на скалки, вдарившись об прекрасне обличчя божої матері, а злочинця відвели до в’язниці… Бідолаха ридав ридма. Адже він любить Макарену, як рідну матір! В усьому винне клятуще питво, воно позбавляє чоловіка глузду, і той сам не знає, що робить! Хлопець тремтів од страху. За образу святині йому загрожували кілька років в’язниці. Він гірко плакав, каючись у своєму блюзнірському вчинку, і зрештою навіть ті, хто найдужче обурювався, стали клопотатися за нього. Хлопця випустили в обмін на обіцянку, що він подаватиме приклад грішникам, одбуваючи тяжку покуту.

Сердега волік хреста, обливаючись потом і геть засапавшись, підтримуючи страшний тягар то одним, то другим затерплим плечем. Жінки плакали, по-південному драматично висловлюючи свої почуття. Товариші жаліли бідолаху і, не зважуючись сміятися з його покутних страждань, співчутливо пропонували йому хильнути вина. Він же зараз упаде від перевтоми, чом би не освіжитися, вони ж не глузують із нього, а хочуть допомогти, як другові…

Але хлопець одвертався од спокуси і дивився на святу діву — нехай вона буде свідком його страждань. Краще він досхочу вип’є завтра, коли Макарена щасливо повернеться до свого храму, і можна буде не боятися її гніву.

Підмостки з богоматір’ю затрималися на одній з вулиць Ярмаркового кварталу, а голова процесії вже добулася до центру Севільї. Брати в зелених каптурах і загін «воїнів» посувалися вперед бойовими лавами, як військо, що йде на приступ. Вони прагнули вийти на Камгіану і в такий спосіб оволодіти підступами до вулиці Змій, перш ніж з’являться інші процесії. Якщо авангардові пощастить здобути ці позиції, можна потім спокійно чекати, поки піднесуть святу діву. Щороку «макаренці» ставали господарями головної вулиці й ішли по ній не одну годину, втішаючись нетерплячкою та обуренням братів з інших кварталів. Нікчемні людці, хіба можуть їхні святі рівнятися з образом діви Макаренської, отож нехай собі плентають у хвості і не ремствують.

Барабани війська капітана Чіво загриміли на підступах до вулиці Кампана якраз у ту мить, коли з другого боку з’явилися чорні каптури іншого братства, що також прагнуло пройти першим. Натовп, затиснутий між двома процесіями, захвилювався, охоплений радісною нетерплячкою. Буде бійка!.. Покутники в чорних каптурах не дуже-то злякалися «іудеїв» та їхнього грізного капітана, а той зі свого боку тримався холодно й зарозуміло. Регулярному війську не личить устрявати в сутички між селюками. Зате «макаренці», що супроводжували процесію, на славу своєму передмістю кинулися в атаку на чорних «покутників», вимахуючи палицями та смолоскипами. Збіглася поліція, двох хлопців з одного ворожого стану, які кричали, що загубили свої палиці та капелюхи, було заарештовано, а кількох «покутників» з протилежного табору довелось повести до аптеки — зірвавши каптури, вони трималися руками за голови й кривилися від болю.

Тим часом капітан Чіво, хитрющий, як конкістадор, здійснював зі своїм військом важливий стратегічний маневр. Незабаром Кампану було окуповано аж до виходу на вулицю Змій; барабани гуркотіли весело й тріумфально, у дедалі швидшому темпі, лунали войовничі вигуки доблесних захисників честі кварталу:

— Тут не пройде ніхто! Слава діві Макаренській!

Вулиця Змій перетворилася на театральну залу. Балкони були забиті людом, на протягнутих від будинку до будинку дротах висіли електричні ліхтарі, до яскраво освітлених вікон кав’ярень і крамниць попритискалося багато облич, попід мурами та стінами стояли рядами стільці, на яких сиділи глядачі; вони щоразу підхоплювалися на ноги, коли сурми та барабани повідомляли про наближення нових «страстей».

Цієї ночі ніхто в місті не спав. Навіть богобоязливі бабусі, які після вечірньої молитви замикаються в своїх будинках, вийшли сьогодні на вулиці, щоб подивитися, як проходитимуть удосвіта численні процесії.

Пробило третю годину, але ніщо не свідчило про такий пізній час. У кав’ярнях і тавернах було повно людей. З рибних крамничок струміли пахощі гарячої олії. Прямо посеред вулиці розташувалися мандрівні торговці, галасливо пропонуючи солодощі та напої. Родини, які виходять на вулицю лише на великі свята, стояли тут ще з учорашнього дня й дивилися, як проходить процесія за процесією. Під захоплені вигуки пропливали мантії святих дів, метри й метри розкішного оксамиту; статуї спасителя в золотій короні та парчевих шатах; цілий світ якихось дивовижних істот, чиї трагічні, залиті кров’ю або зрошені слізьми обличчя різко контрастували із театральним блиском обвішаних коштовностями уборів.

Чужоземці з подивом дивилися на цю химерну християнську церемонію, схожу на веселе поганське свято, бо ж сум і біль можна було бачити лише на обличчях статуй. Севільці, що сиділи поруч, пояснювали їм, як називається той чи той образ.

Ось пронесли Христа осудженого, потім Христа мовчальника, богоматір скорбну, Ісуса з хрестом на плечі, богоматір у долині, господа Ісуса, що тричі впав, святу діву в сльозах, господа, що впокоївся, і богоматір трьох печалей. А за кожним образом ішли процесії «покутників» у чорних, білих, червоних, зелених, синіх і лілових плащах. Їхні обличчя ховалися під гостроверхими каптурами, і тільки очі загадково блищали крізь прорізи в масках.

Повільно сунули важкі ноші-помости, часто застряючи у вузьких вулицях. Вибравшись з тіснини, процесії виходили на площу Сан-Франціско, де перед ратушею височіли ложі. Тут носії робили півоберта й опускалися на одне коліно. Статуї повертались обличчям до глядачів і, здавалося, вітали легким поклоном чужоземців та осіб королівської крові, що прибули в Севілью на фієсту.

Біля помостів ішли хлопчаки, вони несли глеки з водою. Тільки-но похід спинявся, оксамитова завіса, що спадала до самої