Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Тореро й сам добре це знав. Галасливий простолюд, якому доводиться пектись на сонячному боці амфітеатру, почав виявляти до нього ворожість, вважаючи його відступником. Мовляв, він водиться тільки з багатіями й нехтує своїми давніми шанувальниками. Щоб подолати цю ворожість, Гальярдо був ладен на все. Він підлещувався до бідняків з рабською покірливістю людини, яка не може жити без аплодисментів публіки. Отож Хуан навідав найвпливовіших людей братства Макарени і сказав, що піде в їхній процесії. Не треба нікому розповідати. Він робить це із щирої побожності і хоче, щоб його вчинок залишився в таємниці.

Проте за кілька днів усе передмістя тільки про це й говорило, захлинаючись від гордощів. Ох і гарна ж буде нинішнього року богоматір Макаренська!.. Бідняки зневажали багатіїв, що супроводжують могутнього владику, зневажали їхню добропристойну, прісну процесію; головне для земляків Гальярдо було затьмарити своїх суперників з того берега річки, крикунів із передмістя Тріана*, які так вихваляються своєю богоматір’ю-заступпицею та Ісусом, що копає на хресті, — чомусь вони називали його «пресвятим немовлям».

Люди збиралися купками на перехрестях і жваво обговорювали рішення матадора.

— Ось побачать, якою буде наша Макарена, — хвалилися вони. — Сенья Ангустіас засипле ноші квітами. Сотню дуро витратить — не менше. А Хуанільйо почепить на святу діву всі свої скарби. Цілий капітал!..

Так воно й було. Гальярдо зібрав усі свої та дружинині коштовності, щоб богоматір Макаренська засяяла в усій красі. У вуха їй почеплять сережки Кармен, які матадор купив у Мадриді, віддавши за них усе, що одержав за кілька корид. На грудях у неї красуватиметься золотий ланцюжок тореро з нанизаними на нього перснями та діамантовими застібками, якими він сколював сорочку, коли виходив на прогулянку в парадному костюмі.

— Ісусе! Ох і гарною ж буде наша смаглявка! — казали сусідки про святу діву. — Сеньйор Хуан піде з нами. Пів-Севільї сказиться від заздрощів.

Коли матадора запитували, з ким він піде, той у відповідь скромно всміхався. Він завжди палко шанував богоматір Макаренську. Вона свята заступниця передмістя, в якому він народився, і до того ж його небіжчик батько щороку надягав костюм воїна і йшов у процесії. Ця честь віддавна належить їхньому роду, і він буде не він, коли не вдягне шолом, не візьме в руки списа і по вийде на вулицю римським легіонером, як виходив не один Гальярдо із тих, хто тліє тепер під землею.

Матадорові лестило, що він знову стає популярним серед своїх земляків; йому й хотілося, щоб усе передмістя знало про його участь у процесії, і водночас він боявся, як би ця новина не розійшлася по всій Севільї. Він вірив у святу діву і з побожного егоїзму хотів би їй догодити на випадок майбутніх небезпек, але з острахом думав, як глузуватимуть з нього друзі аристократи, що збираються по кав’ярнях та клубах на вулиці Змій.

— Таж вони засміють мене, як упізнають у процесії, — казав він. — Треба жити в злагоді з усіма.

Увечері страсного четверга Гальярдо пішов з дружиною в собор послухати «Мізерере»*. Храм із неймовірно високими стрілчастими склепіннями був освітлений лише червоними вогниками свічок, закріплених на пілястрах: молільникам доводилося просуватись майже навпомацки. За ґратчастими дверима бічних каплиць збиралися люди вищих суспільних верств, які не хотіли стояти серед спітнілого натовпу, що юрмився в нефах.

На темних хорах блищали червоні сузір’я свічок, запалених для музикантів та співаків. У моторошній таємничій темряві звучала весела італійська мелодія «Мізерере», складена Еславою*. Це було «Мізерере» в андалузькому дусі; грайливе і граціозне, наче пурхання пташки, з аріями, схожими на любовні серенади, з хорами, що скидалися на застольні пісні; радість життя у чудовому краї перемагала смерть, повставала проти похмурого розпачу страстей господніх.

Коли дзвінкий голос тенора докінчив останню арію і під високим склепінням розтанув зойк, що волав до міста-боговбивці: «Єрусалим! Єрусалим!» — молільники посунули до виходу з церкви, прагнучи якомога скоріше опинитись на вулиці. Місто стало схоже на величезний театр: скрізь висіли електричні ліхтарі, на тротуарах рядами стояли стільці, на майданах було споруджено ложі.

Гальярдо рушив додому, щоб одягтися покутником. Сеньйора Ангустіас, згадуючи свою молодість, із великою любов’ю приготувала синові костюм. Ох, бідолашний її чоловік, він же цієї ночі також убирався у войовничий обладунок, брав у руку списа й виходив на вулицю, щоб повернутися аж наступного дня у продавленому шоломі та вимазаній багнюкою туніці, обійшовши з товаришами по зброї геть усі шинки Севільї!..

Одягався матадор з жіночою ретельністю. Він оглянув свій убір покутника не менш пильно, ніж костюм тореадора перед коридою. Натяг на ноги шовкові панчохи, взув лаковані черевики. Надів білу шовкову туніку, пошиту матір’ю, а поверх неї зелений оксамитовий плащ, схожий на ризу священнослужителя; плащ спадав нижче колін, а вгорі закінчувався гостроверхим каптуром, що закривав обличчя, як маска. На грудях красувався вишитий яскравими різнокольоровими нитками герб братства. Нарешті тореро надів білі рукавички й узяв у руку високу патерицю — ознаку старійшини братства; то була обтягнута зеленим оксамитом палиця із срібним наконечником, увінчана срібним овалом.

Було вже за північ, коли елегантний покутник рушив до церкви святого Хіля. Вулиці роїлися людом, на білих стінах будинків мерехтіли відблиски від свічок та світла, яке лилося з розчинених дверей таверн: здавалося, там танцюють чорні тіні поміж язиками полум’я.

Не доходячи до церкви, Гальярдо зустрів на вузенькій вуличці, якою мала пройти їхня процесія, загін воїнів-іудеїв. Згораючи від нетерплячки похизуватися своєю виправкою, люті кати марширували на місці під безугавний гуркіт барабана.

Серед «іудеїв» були й молоді хлопці, і старі діди усі в шоломах з металевими підборідниками, сагумах[33] винного кольору, рожевих, мов жіноче тіло, панчохах і високих сандалях. На поясі в кожного висів римський меч, а через плече був почеплений на ремені спис — як гвинтівка в сучасних солдатів. Попереду загону майоріло римське знамено з вишитим на ньому сенаторським написом. Воно коливалося в такт барабанному