Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Для войовничих іспанців була відкрита інша дорога до пригод і слави — в усіх кінцях Європи не втихали війни. До того ж у будь-яку мить можна було сісти на корабель і податися до Америки, де завжди були потрібні сміливі люди. і нарешті релігія часто влаштовувала для народу пишні видовища: людина втішалася, споглядаючи муки ближнього, від яких мороз ішов поза шкірою, та ще й отримувала задарма індульгенцію для своєї грішної душі. Хіба могли скромні ігрища з дикими биками зрівнятися з аутодафе — грандіозними спектаклями, на яких живцем спалювали людей? Найурочистіші торжества влаштовувала тоді інквізиція.
— Але настав день, — провадив доктор Руїс з тонкою посмішкою, — коли інквізиція почала занепадати. На цьому світі немає нічого вічного. Інквізиція померла від старості ще до того, як її скасували революційні закони. Вона стомилася жити: світ змінився, і її грандіозні вистави ставали такими же недоречними, як, скажімо, бій биків у Норвегії — серед снігів, під сірим північним небом. Інквізиції бракувало відповідного середовища. Вона стала соромитися спалювати людей і вже не наважувалась влаштовувати пишні аутодафе зі співом молитов, процесіями в безглуздих уборах, зреченням грішників абощо. Коли їй хотілося довести, що вона таки існує, грішника шмагали за зачиненими дверима — і все. Водночас іспанцям остогидло блукати світом у пошуках пригод, і вони стали сидіти вдома. Закінчилися війни у Фландрії та в Італії, завершилося завоювання Америки, куди плавом пливли наші відважні хлопці, і саме тоді виникає мистецтво кориди, будуються цирки й організовуються квадрильї тореро-професіоналів. Було розроблено чіткі правила бою, винайдено всякі прийоми для бандерильєро, вдосконалено останній удар шпагою — усе те, що ми сьогодні бачимо на арені. Простолюдові сподобалася нова розвага. З появою тореро-професіоналів корида стала демократичною. Замість аристократів-кабальєро на арену вийшли плебеї, що ризикують життям за гроші, і народ посунув у цирк юрмами, став єдиним його хазяїном. Адже там кожен сам собі пан, перший-ліпший голодранець може вилаяти зі свого місця представника влади, перед яким деінде тремтить від страху. Нащадки тих, хто побожно й замішувано споглядав, як підсмажують на кострищах єретиків та іудеїв, тепер галасливо й радісно вітають тореадора, що виходить на герць із биком, поєдинок, який лише вряди-годи закінчується смертю сміливця. Хіба ж це не поступ?
Руїс розвивав свою думку далі. В середині XVIII сторіччя, коли Іспанія сховалася вдома*, мов черепаха під панциром, відмовившись од війн у далеких краях та од завоювання нових колоній, коли за браком відповідного середовища пригасла нещадна жорстокість церкви, настала епоха розквіту мистецтва кориди. Войовничість народу, який прагнув слави й багатства, шукала нових шляхів. Жорстокість юрби, що сторіччями виховувалась на спогляданні тортур і призвичаїлась до грандіозних видовищ смерті, потребувала якогось виходу. Вона знайшла його б кориді, що прийшла на зміну аутодафе. Той, хто сто років тому пішов би воювати у Фландрію або зі зброєю в руках подався колонізувати пустельні простори Нового Світу, тепер ставав тореро. Побачивши, що більш нема чого завойовувати, — народ вигадав нову національну фієсту і в такий спосіб відкрив шлях до слави усім честолюбцям, наділеним мужністю і відвагою.
— Бій биків — це великий поступ, — вів далі доктор Руїс. — Гадаю, тут нема про що сперечатися. Тому я, хоч: і вважаю себе людиною передових поглядів, не соромлюся визнати, що корида мені до вподоби… Людині просто необхідно іноді скрашувати одноманітність свого життя гострою присмакою зла. Алкоголь також зло, і ми чудово знаємо, що вживати спиртне шкідливо, але майже усі п’ємо. Віддаючися час від часу варварським інстинктам, ми ніби набираємось нових сил, і нам стає легше тягти далі ярмо життя. Кожному з нас кортить коли-по-коли оглянутися назад і хоч трохи пожити, як наші далекі предки. Споглядаючи щось жорстоке, ми відчуваємо, як у глибині нашого єства зроджуються таємничі сили, і пригнічувати їх не годиться. Кажуть, ніби корида — варварське видовище. Згоден, але це далеко не єдина варварська розвага на світі. Потяг до диких і жорстоких забав — це людська недуга, від якої однаковою мірою страждають усі народи. Ось чому я обурююсь, коли бачу, як чужоземці показують на Іспанію пальцем, ніби лише в нас існують жорстокі і грубі народні розваги.
І доктор Руїс із благородним гнівом заговорив про безглузді верхогони, на яких люди гинуть куди частіше, ніж на арені в бою з биками; про цькування пацюків спеціально видресируваними собачками, влаштовувані для розваги культурної публіки; про сучасні спортивні ігри, після яких спортсменів виносять із переламаними ногами, пробитим черепом або розтовченим носом; про дуелі, єдиним приводом до яких найчастіше стає хворобливе прагнення до сумнівної слави.
— Люди, що в своїх країнах байдуже спостерігають, як падає на іподромі загнаний на смерть, покалічений скакун і вважають зоологічний сад неодмінною окрасою великого міста, ці самі люди, бачте, гірко оплакують наших биків і коней! — вигукнув Руїс.
Лікар гнівно осуджував тих, хто в ім’я цивілізації віддає анафемі бій биків, — Мовляв, це варварська і кривава розвага, — і в ім’я тієї ж таки цивілізації поселяє в зоопарках найшкідливіших і найнепотрібнішпх звірів, утримуючи їх там із воістину царською розкішшю. Навіщо таке робити? Наука давно вивчила й описала ці види. Якщо деяких чутливих людей так обурює винищення тварин, то чом не повстануть вони проти таємних трагедій, які щодня відбуваються в зоологічних садах? Козу вкидають у клітку до пантери, і нещасна тварина, мекаючи від страху, марно наставляє роги — вони не можуть захистити її від лютого звіра; стрибок — із моторошним хрускотом тріщать кістки, гострі пазурі вгороджуються в жертву, а ікла шматують забризкане кров’ю створіння. Бідолашний кролик, вирваний із духмяної лісової волі, тремтить від жаху, шерсть його кошлатиться під подихом підступного удава, який гіпнотизує беззахисне звірятко і нечутно підповзає ближче й ближче, щоб задушити його в крижаних обіймах своїх плямистих кілець… Сотні слабких, нездатних оборонити себе тварин гинуть заради прогодування хижаків, з яких нема ніякої користі, — але ж їх тримають і милуються ними в містах, що вважають себе казна-якими цивілізованими! І з цих же таки міст чуються крики, що ми, іспанці, — варвари, бо в нас хоробрі і спритні чоловіки, дотримуючись незаперечно
