Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Марно бандерильєро розповідав усе з найменшими подробицями, запевняючи Кармен, що нещастя сталося цілком випадково. Ні, Хуан шукав смерті, вона певна цього, і якби не Себастьян, його винесли б з арені неживим.

Коли останню операцію було зроблено, родина повернулась додому.

Кармен зайшла до кімнати хворого, ступаючи навшпиньках і опустивши очі, ніби соромилася своєї колишньої ворожості.

— Як ти себе почуваєш? — спитала, взявши Хуанову руку в обидві долоні.

Так вона і стояла, мовчазна, боязка, перед ліжком пораненого, від якого не відходили доктор Руїс та друзі тореро.

Якби в кімнаті нікого не було, Кармен, мабуть, упала б перед чоловіком навколішки і просила б у нього прощення. Бідолашний! Це вона своєю безсердечністю довбла його до розпачу, навіяла йому думку про смерть. Та нехай вія про все забуде. І Кармен дивилася на нього з материнською ласкою й некорисливою любов’ю. Уся її проста душа світилася в цьому ніжному погляді.

Стільки натерпівшись, Гальярдо ніби поменшав, зблід, став кволий і боязкий, мов дитина. Куди й подівся безстрашний хлопець, що вражав публіку відчайдушною сміливістю. Він нарікав, що змушений лежати, що не може навіть поворухнути ногою, яка стала важка, мов налита свинцем. Здавалося, він утратив мужність, перенісши без наркозу кілька тяжких операцій, і стогнав тепер від найменшого болю.

Кімната Гальярдо стала ніби клубом, де збиралися найвідоміші севільські любителі. Дим від сигар змішувався з гострим духом йодоформу та інших ліків. На столах поміж флаконами, пакетами вати та рулонами бинтів стояли пляшки вина — частування для відвідувачів.

— Пусте! — кричали друзі, прагнучи підбадьорити тореро своїм галасливим оптимізмом. — Місяців за два ми побачимо тебе на арені. Ти попав у надійні руки. Доктор Руїс чудеса творить.

Лікар також був веселий.

— Він у нас молодець. Погляньте-но, уже палить. А якщо хворий закурює, то він уже не хворий!..

До пізньої ночі засиджувалися біля пораненого дон Хосе й тореро з Хуанової квадрильї. Заходячи в кімнату, Потахе завжди намагався сісти ближче до столу, щоб пляшки були під рукою.

Розмова між Руїсом, повіреним та Насйоналем завжди крутилася навколо бою биків. Розмовляти з доном Хосе про щось інше було неможливо. Обговорювали вади кожного матадора, сперечалися про їхні достойності, підраховували скільки хто заробляє, а прикутий до ліжка Гальярдо слухав їхні теревені або, заколисаний розмовою, поринав у дрімоту.

Найчастіше говорив один Руїс, а Насйональ ловив кожне його слово, дивлячись на лікаря захопленим поглядом. Скільки всього цей чоловік знає!.. Не раз бандерильєро, заворожений красномовністю доктора Руїса, відчував до нього не меншу довіру, ніж до свого вчителя дона Хоселіто, і запитував, коли ж буде революція.

— А тобі що до неї? Думай краще про биків, про те, як не напоротись бикові на роги, сподобатися публіці і заробити більше грошей.

Насйональ обурювався. Хоч він і тореро, але не заслуговує на таку зневагу. Він громадянин, як і всі інші, мав право голосу, і в день виборів на його думку зважають найвідоміші політичні діячі міста.

— Гадаю, я маю право на власні переконання. Мені так здається… Я член комітету своєї партії, он як… Звичайно, моя професія принизлива й реакційна, але вона не заважає мені мати свої погляди.

Насйональ уперто називав ремесло тореро реакційним, не звертаючи уваги на глузи дона Хосе. Хоч бандерильєро шанував повіреного, але тепер звертався тільки до доктора Руїса. Що не кажіть, лікарю, у всьому винний Фердінанд Сьомий*. То він звелів закрити університети й відкрити у Севільї школу тавромахії, і цим зганьбив мистецтво кориди, виставив його на посміховище.

— Будь він проклятий, тиран!

Говорячи про історію країни, Насйональ не відділяв політики від тавромахії і, з осудом говорячи про таких матадорів як Капелюхеро, — прихильників абсолютної монархії, — він з пошаною згадував сміливого Хуана Леона, який у часи абсолютизму кидав зухвалий виклик владі: оскільки лібералів називали тоді «чорними», він умисне виходив на арену в чорному костюмі і не звертав найменшої уваги на грізний рев публіки. Насйональ завзято обстоював свої погляди: тавромахія це варварський пережиток минувшини, але й серед тореро можна зустріти людей, гідних усілякої пошани.

— Звідки ти взяв, що корида — явище реакційне? — спитав лікар. — Ти славний хлопець, Насйоналю, наміри твої якнайкращі, але, при всьому тому, ти невіглас.

— Чиста правда! — вигукнув дон Хосе. У комітеті йому геть заморочили голову всякими лицемірними проповідями.

— Корида — явище прогресивне, — з посмішкою провадив лікар. — Збагнув, Себастьяне? Вона дуже пом’якшила звичаї нашої країни, витіснивши жорстокі розваги, яким віддавалися іспанці в давнину, у ті далекі часи, що про них весь час торочить тобі дон Хоселіто.

Не випускаючи з руки келиха, Руїс говорив і говорив, замовкаючи лиш для того, щоб ковтнути вина.

— Брехня, ніби корида існує з давніх-давен! Справді, в Іспанії вбивали биків для розваги, але кориди в сьогоднішньому розумінні не знали. Сід виїжджав проти бика із списом, як свідчать перекази. Рицарі — і маври, і християни — іноді розважалися в такий спосіб, але тореро-професіоналів тоді не було і биків не вміли вбивати благородно й красиво, згідно з чіткими правилами.

Лікар говорив далі про те, що протягом сторіч національне торжество іспанців зазнавало змін. Хоча бій биків влаштовували і в давнину, але в дуже рідкісних випадках, на честь якихось особливо урочистих подій: коли, наприклад, одружувалися королі, укладали мир або освячували нову каплицю при соборі. Відбувалися такі торжества нечасто, матадорів тоді не було. На арену виїздили верхи на своїх бойових конях ставні, вбрані у блискучий шовк кабальєро, щоб на очах у дам ударити бика списом. Якщо ж бик скидав вершника з коня, той вихоплював шпагу і з допомогою слуг убивав тварину як попало, не дотримуючись ніяких правил. Коли влаштовували народну кориду, на арену вибігав цілий натовп людей, які всім тлумом кидалися на бика, валили його з ніг і добивали кинджалами.

— Таких корид, як нині,