Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

На чолі цього війська красувався ставний воїн у пишному обладункові з мечем у руці. Гальярдо відразу впізнав його.

— А, чорт — буркнув він, засміявшись під маскою. — Сьогодні на мене ніхто й не гляне. Уся слава дістанеться цьому хлоп’язі.

То був капітан Чіво, циган-співак. Скоряючись військовій дисципліні, він прибув сюди вранці з самого Парижа, щоб очолити своїх воїнів.

У Севілью його кликав обов’язок честі, і не з’явитися на цей поклик — означало б для Чіво втратити звання капітана, яким він хизувався на всіх афішах паризьких мюзик-холів, де співав і танцював із своїми дочками. Його дівчата були граційні і жваві, мов ящірки; їхні величезні очі, рум’яні личка, тонкі й по-диявольському гнучкі тіла зводили чоловіків з розуму. Найстаршій страшенно поталанило — вона втекла з якимось російським князем, і паризькі газети кілька днів розводилися про розпач «доблесного офіцера іспанської армії», який ніби-то присягнувся вбити кривдника, щоб помститися за свою зневажену честь. Вони порівнювали його з Дон-Кіхотом. В одному бульварному театрику навіть поставили оперету, присвячену викраденню циганки, — з танцями тореадорів, хорами ченців та іншими сценками іспанського колориту. Зрештою Чіво, погодившись на певні відшкодування, помирився зі своїм «зятем» і танцював далі з дочками в Парижі, чатуючи на нового князя. Його капітанський чин навіював невеселі думки не одному чужоземцеві з тих, які знають геть усе, що діється на білому світі: «Ох, Іспанія!.. Убога країна, що не може? утримувати своїх мужніх солдатів І змушує благородного ідальго посилати дочок на кін…»

З наближенням страсного тижня капітан Чіво не міг усидіти далеко від Севільї і, напустивши на себе вираз батьківської суворості, прощався з дочками.

— Я їду, дівчатка. Щоб ви мені тут шанувалися! Поводьтеся скромно й пристойно… Моя рота чекав на мене. Що скажуть солдати, якщо їхнього командира не буде на місці?..

І вирушив у подорож з Парижа до Севільї, з гордістю думаючи, що і батько його, і дід, і прадід завжди були капітанами макаренських «іудеїв», та й сам він овіяв новою славою успадковане від предків почесне звання.

В одному з тиражів національної лотереї Чіво виграв десять тисяч песет і всі їх витратив на уніформу, гідну його високого чину. Всі кумасі передмістя збіглися подивитись на капітана, що красувався в гаптованому золотом сагумі, у блискучих нагрудних латах і в сталевому осяйному шоломі, над яким маяв цілий жмут розкішних білих пер і в якому відбивались, мов у дзеркалі, вогні процесії. Цей обладунок задовольнив би найбарвистішу уяву червоношкірого вождя; розкішніший убір не зміг би примаритися навіть п’яному арауканцеві*. Жінки мацали руками поли оксамитового плаща, милувалися розкішним гаптуванням, що зображувало цвяхи, молотки, терня, тобто всі атрибути страстей господніх. Ботфорти капітана Чіво мов спалахували за кожним його кроком — так сяяли блискуча, як дзеркало, шкіра і фальшиві діаманти на носаках та халявах. Темне африканське обличчя капітана здавалося ще чорнішим на тлі білих пер на шоломі та сивих циганських бакенбардів. Бакенбарди були порушенням військового статуту, капітан чесно це визнавав, але ж йому доведеться повертатись до Парижа, а мистецтво вимагає жертв.

Капітан по-молодецькому випинав груди, повертав голову й дивився на своїх легіонерів орлиним поглядом.

— Ану, хлопці! Щоб ніхто не смів глузувати з нашої роти! Щоб були мені пристойність і дисципліна!

Він вигукував крізь щербаті зуби слова команди тим самим хрипким циганським голосом, яким покрикував на своїх дочок, коли ті танцювали на сцені.

Рота марширувала, карбуючи крок під барабанний бій. На кожній вулиці було по кілька шинків, і в дверях кожного стояли веселі гультяї у розхристаних жилетах, зі збитими на потилицю капелюхами. Вони вже давно згубили рахунок келихам, які спорожнили, щоб забути про страждання і смерть Христа.

Побачивши хвацького воїна, пияки весело вітали його і здалеку пропонували склянку із запашним бурштиновим трунком. Капітан, приховуючи хвилювання, мужньо відвертав від спокуси очі і ще дужче випинав закуті в залізо груди. Ех, якби не служба!..

Іноді котрийсь зухвалець перебігав через вулицю і підносив склянку під самий ніс, що стримів з-під пишноперого шолома, намагаючись звабити славного воєначальника пахощами вина, але непідкупний центуріон сахався від спокусника і замахувався на нього мечем. Обов’язок є обов’язок. Цього року не буде так, як раніше, коли рота, щойно вийшовши на вулицю, губила стрій і воїни йшли, похитуючись та спотикаючись.

Та минав якийсь час, і вулиця починала здаватися капітану Чіво дорогою на Голгофу*. Він задихався під своїм обладунком; зрештою від склянки вина дисципліна не постраждає. Бравий воєначальник перехиляв один келишок, потім другий, і невдовзі лави його війська починали танути, хоробрі вояки відставали один по одному й розбрідалися по шинках.

Процесія сунула з традиційною повільністю, годинами простоюючи на перехрестях. Поспішати було нікуди. Виносили богоматір Макаренську опівночі, а повернутися у свій храм вона мала не раніше дванадцятої години дня. Щоб пройти по місту, процесії треба було більше часу, ніж на подорож залізницею від Севільї до Мадрида.

Першою несли сцену «Засудження господа нашого Ісуса Христа» — великий дерев’яний поміст, на якому виднілося безліч статуй: на золотому троні сидів Понтій Пілат*, а навколо стояли кати в різнобарвних спідничках легіонерів та шоломах із перами — вони стерегли сумного Ісуса, готового йти на муки. На ньому була лілова оксамитова туніка, щедро гаптована золотими візерунками; у терновому вінці стриміли три позолочені пера, що мали означати промені божественного німба. Та, незважаючи на безліч статуй і пишні оздоби, ця сцена «страстей» майже не привертала до себе уваги натовпу. Всі погляди були прикуті до помосту, який несли слідом за першим: на ньому красувалася цариця бідняцьких передмість, чудотворна богоматір, що подає надію, — Макарена.

Коли, погойдуючись під оксамитовим балдахіном влад із рухами невидимих носіїв, у дверях церкви святого Хіля з’явилася мати божа, рожевощока, з довгими віями, на майдані перед храмом, де хвилювалося море людей, пролунав одностайний крик захвату… Яка ж вона гарна, наша цариця небесна! І літа її не беруть!

За ношами тяглася, мов опущений хвіст велетенської пави, довга розкішна мантія, оздоблена рясною золотою вишивкою. Скляні очі богоматері поблискували, наче