Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

на стіні лазарету, він саме це й відчув: між ними немає ні снігу, ні холоду, вона просто поруч - жінка, яка віддала все, яка відкинула свою свободу й прийшла до тридцять третього табору врятувати його. Неправильно було лише в останній момент сказати дружині другого помічника про чоловіків, яких їй можуть дати на заміну, - тепер Ґа це зрозумів. Тож він не триматиме секретів від Сан Мун, він нічого не зіпсує тепер. У їхніх стосунках відкривався прекрасний новий початок, можна було скинути всі тягарі. Те, що капітан казав про час, коли йому повернуть дружину, буде правдою й для нього з Сан Мун: якийсь час вони будуть чужими, будуть якісь нові відкриття, але кохання - воно врешті повернеться.

Жінки в готелі «Корьо» витерли його рушниками, одягли. Нарешті йому зробили стрижку номер 7 - «швидкий бій», незмінну зачіску командира Ґа.

Уже зовсім звечоріло, коли «мерседес» поїхав угору серпантином на вершину гори Тесон. Проїхали ботсад, Національний банк насіння, теплиці, де розводили кімірсенію та кімченірію. Проїхали Центральний зоопарк Пхеньяна, зачинений о цій порі. Поряд на сидінні лежали якісь речі командира Ґа. Там була пляшечка одеколону, і він одразу ним скористався: «Ось так я пахну». Узяв пістолет командира Ґа. «Це мій пістолет», - подумав. Відсунув затвор, побачив у глибині кулю: «Я з тих, хто завжди тримає кулю в запасі».

І ось вони проминули цвинтар, де бронзові бюсти на надгробках стояли помаранчево підсвічені. То був цвинтар Мучеників Революції, і ті сто чотирнадцять людей були поховані там, не встигнувши дати життя власним синам, - тож їхні імена отримали всі сироти країни. Машина виїхала на вершечок, і там стояли три будинки - три міністерські резиденції: міністра масової мобілізації, міністра тюремних шахт і міністра забезпечення.

Водій спинив машину біля того будинку, що посередині, і командир Ґа пройшов у ворота сам. По низу воріт плелися парості огірків і розпускали свій дивовижний цвіт дині. Наближаючись до дверей Сан Мун, він відчув, як у грудях прокинувся біль - біль капітанських чорнильних голок, солоної води на татуюванні, запалення, яке дружина другого помічника вимивала гарячим рушником.

Перевів подих біля дверей і постукав.

Сан Мун відповіла майже одразу. На ній був широкий халат, під яким вільно ворушилися груди. Він бачив такий халат лише один раз до того, у Техасі, у гостьовій ванні на вішаку. Той був білий, а в Сан Мун халат звалявся, і на ньому полишалися старі плями від соусу. Макіяжу в неї на обличчі не було, волосся лежало розпущеним на плечах. Її обличчя було схвильоване, у ньому читалося якесь очікування - і нарешті він відчув, як жахливе насильство цього дня відпускає його. Бій з її чоловіком залишився позаду. Позаду - вражений і зляканий погляд вартового. Десь у безвісті - усі ті, кого зберегла на плівці Моннан. Цей дім був гарний: побілений, оздоблений червоним. Це цілковита протилежність будинку начальника заводу - тут, очевидно, ніколи не траплялося нічого лихого.

- Я вдома, - сказав він.

Вона подивилася повз нього - у двір, на дорогу.

- У вас посилка? - спитала вона. - Вас зі студії прислали?

Але вона замовкла, зрозумівши усю невідповідність того, що бачить: худорлявий незнайомець прийшов у чоловіковій формі, пахне його одеколоном, приїхав його машиною…

- Хто ви? - спитала вона.

- Я - командир Ґа, - відповів він. - І я нарешті повернувся додому.

- Ви хочете сказати, що не принесли ні сценарію, нічого такого? - уточнила Сан Мун. - Це вас так нарядили в студії й послали сюди, а у вас немає для мене сценарію. Перекажіть Дак-Хо: це дуже холодний, нелюдський жест, навіть для нього. Він уже перейшов усі межі.

- Я не знаю, хто такий Дак-Хо, - сказав він, милуючись її рівною шкірою, уважним поглядом її темних очей. - Ти ще прекрасніша, ніж я собі уявляв!

Вона перев’язала пояс свого халата. А потім здійняла руки до небес.

- Ну чого ми живемо на цьому забутому всіма горбі? - спитала вона в неба. - Чого я тут, угорі, коли все, що мені важливе, - унизу?! - Вона махнула рукою на далекий Пхеньян біля підніжжя: обриси будинків, затягнуті серпанком у срібній розвилці річки Тедонґан. Вона підійшла ближче й подивилася йому в очі: - Ну чому нам не можна жити біля парку Мансу? Я б їздила до студії звідти автобусом-експресом. Ну як ти можеш вдавати, що не знаєш, хто такий Дак-Хо? Його ж усі знають. Він що, послав тебе мене розіграти? Вони там усі сміються з мене?

- Бачу, тобі довгий час було боляче, - сказав він. - Але тепер це закінчилося. Твій чоловік повернувся додому.

- Ти - найгірший артист на світі! - сказала вона. - У них там унизу зараз святкують розподіл ролей, еге ж? Понапивалися, сміються, вибирають нову основну актрису, а найгіршого актора прислали сюди зіграти зі мною цей дурний жарт?!

Вона впала долілиць на траву й підклала руку під голову.

- Іди геть. Посміялися на славу. Іди й розкажи Дак-Хо, як плакала стара актриса.

Спробувала витерти очі. Потім дістала з кишені халата цигарки. Зухвало запалила одну - від цього чоловічого жесту вигляд у неї був дуже спокусливий.

- Жодного сценарію, цілий рік без сценарію!

Їй був потрібен він. Дуже сильно потрібен, і це було очевидно.

Вона помітила, що двері будинку прочинились, і звідти визирають діти. Вона скинула капець і кинула його в бік дверей - ті одразу зачинилися.

- Я нічого не знаю про кінематографічну справу, - сказав він. - Я приніс тобі фільм у подарунок. Це - «Касабланка». Кажуть, що він найкращий.

Вона простягнула руку й узяла в нього коробочку з диском, брудну й подряпану.

- Чорно-білий! - сказала вона й кинула його через весь двір. - І я не дивлюся фільмів - вони лише на шкоду чистоті моєї гри.

Вона задумливо курила, лежачи на траві.

- Ти справді ніяк не пов’язаний зі студією? - спитала вона.

Він похитав головою: ні. Вона перед ним була така вразлива, така чиста - як вона й залишилася такою в цьому жорстокому світі?

- То це що - нові штучки мого чоловіка? Прислав, щоб перевірити мене, поки поїхав на таємне завдання? Як же, знаю я ці секретні завдання - він сам-один хоробро проникає в бордель у Мінпо, тільки великий командир Ґа може вижити тиждень у гральному притоні Владивостока!

Він присів поряд із нею:

- Ні, ні. Ти занадто суворо