Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
«Чому ви мені допомагаєте?» - спитав я.
«Я стара, - сказала вона. - Старі так завжди роблять».
«Так, а чому я?»
Моннан потерла руки землею, щоб позбутися запаху. «Тобі це необхідно, - сказала вона. - За зиму з тебе зійшло десять кілограмів. Ще десяти зайвих у тебе немає»
«Я хочу спитати, а чому вам я важливий?»
«Ти чув про в’язницю номер 9?»
«Чув».
«То їхня найвигідніша шахта: п’ять охоронців на півтори тисячі в’язнів. Вони просто стоять за брамою і ніколи туди не заходять. Там уся в’язниця - це шахта: ні бараків, ні кухні, ні лазарету…»
«Ну я ж кажу, що чув, - сказав я. - Ви хочете сказати, нам пощастило, що ми в хорошій тюрмі?»
Моннан підвелася.
«Я чула, у дев’ятій була пожежа, - сказала вона. - Охорона не відчиняла браму, нікого не випускала, і всі в’язні згоріли або вчаділи».
Я кивнув, визнаючи, що це сумна історія, але сказав:
«Ви не відповіли на моє запитання».
«Міністр завтра прибуває з інспекцією на шахту. Подумай, що діється зараз. Уяви, яким лайном його встигли пообливати. - Вона взяла мене за плече. - Тобі не можна блазнювати про руки-ноги на самокритиці. Не можна по-дурному витріщатися на охоронців. І оті бесіди зі старим у лазареті теж припини».
«Добре», - сказав я.
«А відповідь на запитання така: не твоя справа, чому я тобі допомагаю!»
Ми пройшли повз сортир і перескочили стічну яму. Поряд лежала мата, куди складали тих, хто помер за ніч, але зараз вона була порожня. Коли ми проходили повз, Моннан відзначила: «Мій апарат завтра відіспиться». Ніч, чиста й спокійна, пахла березами, з яких старі чоловіки різали палиці для охорони. Нарешті ми підійшли до колодязя та буйвола, який крутив там коловорот. Він стояв на колінах на купі бересту, і вигляд у нього був дуже збуджений. Коли підійшла Моннан, він підвівся. Вона пошепки сказала мені: «Ікра буває раз на рік. Я можу показати тобі, коли в струмках з’являються пуголовки, коли в дерев біля західної вишки починає йти сік. Є ще безліч таких штук. Але в таборі є лише два постійні джерела їжі . Одне я покажу тобі пізніше, коли буде справді важко, воно дуже неприємне. А ось друге».
Вона торкнулася носа буйвола, погладила його між рогами. Дала йому корінець імбиру: тварина принюхалася, сильно ворушачи ніздрями, а тоді почала жувати. З якоїсь глибокої кишені Моннан дістала банку середніх розмірів. «Це мені показав один старий, - сказала вона. - Йому було, мабуть, із шістдесят, але він був дуже міцний. Він загинув під завалом, а не від голоду чи слабкості. Він помер сильним».
Моннан залізла під черево буйволові, у якого вже звисав, довгий і червоний. Міцно вхопившись, Моннан почала ритмічно водити рукою. Буйвіл понюхав мої руки, чи нема й у мене імбиру, а я дивився в його чорні вологі очі. «Кілька років тому тут був чоловік, - сказала Моннан з-під бичачого черева. - У нього була маленька бритва, і він надрізав тварині шкіру і пив кров. То був інший буйвіл . Він не скаржився, але кров потім залишалась і замерзала, це помітила охорона - і тому чоловічкові настав кінець . Я фотографувала його тіло після кари . Перерила весь одяг, але бритви так і не знайшла».
Буйвіл пирхнув - очі в нього зробилися великі й розгублені, він поводив головою туди-сюди, наче шукав чогось. Потім він заплющив очі, і тут з’явилася Моннан із майже повною банкою, над якою здіймалася пара. Моннан одним духом випила половину і простягла банку мені. Я спробував надпити, але коли маленька цівка потрапила в горло, до за нею потяглась і решта, і все влилося в мене одразу. Буйвіл знов опустився на коліна. «Тепер три дні матимеш силу!» - сказала Моннан.
Ми подивилися на світло в будівлі охорони. Подивилися в бік Китаю. «Цьому режимові настане кінець, - промовила вона. - Я вивчила його зусібіч, це не може тривати вічно. Колись повтікає вся охорона, і бігтимуть вони он туди, до кордону . У тебе повинен бути план. Буде недовіра, потім розгубленість, потім хаос і, нарешті, вакуум. Треба буде діяти, поки вакуум не заповниться».
Ми пішли назад до бараків, із повними шлунками й кишенями. Знову почувши того старого, ми похитали головами.
«Чому я не скажу їм те, що вони хочуть знати? - стогнав помираючий дід, і луна йшла бараком. - Що я тут роблю? У чому мій злочин?»
«Можна мені? - спитала Моннан. Вона склала долоні рупором і відгукнулася: - Твій злочин у тому, що всім спати не даєш!»
Дід, уже все забувши, простогнав: «Хто я?»
Моннан тихо відповіла йому: «Ти - Дук Тан, який уже надокучив усьому табору. Будь ласка, помирай мовчки. Помри мирно, і я зроблю тобі красиве останнє фото…»
У їдальні пубйоківець стукнув кулаком по столу.
- Годі! - крикнув він. - Закінчуй!
Командир Ґа зупинив свою оповідь.
Старий слідчий склав руки на грудях.
- Ви що, брехні зі слуху не відчуваєте? - спитав він нас. - Ви що, не бачите, він вам локшину вішає?! Він говорить про Кім Дук Тана, наче той у в’язниці. Слідчих до в’язниці не саджають, це неможливо!
Підвівся ще один зі старшого покоління.
- Дук Тан вийшов на пенсію, - мовив він. - Ви всі були на його прощальному вечорі. Його повезли на вонсанські пляжі. Він не в таборах, це все брехня! Він там зараз мушлі розмальовує. Ви всі тоді бачили його брошуру!
Командир Ґа сказав:
- Я ще не дійшов до командира Ґа. Хіба вам не хочеться послухати про нашу першу зустріч?
Перший слідчий не звернув на нього увагу.
- Слідчих у табори не саджають! - продовжував він. - Чорт, Дук Тан же, мабуть, допитував половину 33-го табору, ось чого того паразита прозвали Дук Таном. Скажи, де ти почув це ім’я! Скажи, звідки дізнався про його більмо! Визнай, що брешеш! Чому ти не скажеш правду?!
Пубйоківець із черевиком підвівся. У його акуратній сивині ховалися рвані
