Щоденник - Чак Паланік

м’язи скорочуються. Твої руки втягуються, пальці згинаються в кулаки, а кулаки підтягуються до підборіддя. Твої коліна згинаються. Усе це — через жар. Це називається «бійцівська стійка», бо ти скидаєшся на мертвого боксера.

Люди, що загинули в пожежі, люди, що тривалий час перебувають у вегетативному стані, усі вони набувають однакової пози. Такої, як у дитини, що готова з’явитися на світ.

Місті й Табіта йдуть повз бронзову статую Аполлона. Повз лужок. Повз занепалий мавзолей — запліснявілу банківську споруду, вбудовану в схил гори; її залізні ворота прочинені. Усередині — темрява. Вони йдуть аж на край мису, і Табіта — не її донька, а хтось, кого Місті навіть не знає — якась незнайомка, Табіта висипає кожну урну з високої скелі у воду. Довгу сіру хмару того, що було всередині, попіл та пил, віялом розносить вітер. І вона тоне в океані.

До речі, Океанський альянс за свободу більше не робив жодних заяв, і поліція нікого не заарештувала.

Лікар Туше проголосив закриття єдиного громадського пляжу на острові через виниклу небезпеку для здоров’я відпочивальників. Пором став ходити тільки двічі на тиждень, і то лише для мешканців острова. Хоч так, хоч сяк, а острів Чекайленд тепер закритий для сторонніх.

Ідучи назад до авто, вони проходять повз мавзолей.

Теббі… Табіта зупиняється й питає:

— А тепер хочеш зазирнути всередину?

Іржаві залізні ворота прочинені.

І Місті каже:

— Так.

Між іншим, погода сьогодні тиха. Тиха, покірлива і пригнічена.

Один, два, три кроки в темряву — і їх уже видно. Два скелети. Один лежить на долівці, скрутившись на боці калачиком. Другий — сидить, обпершись об стіну. Навколо їхніх кісток виросли мох та плісняві грибки. На стіні блищать струмочки води. Ці скелети — то її скелети, скелети жінок, якими колись була Місті.

Про що Місті дізналася, так це про те, що біль, паніка та відчуття жаху тривають лише хвилину-дві.

Що Місті відчула, так це те, що їй до смерті набридло помирати.

Між іншим, твоя дружина знає, що ти блефував, коли писав, що всі зубні щітки у кожному домі ти засовував собі в дупу. Ти просто хотів, щоб люди вжахнулися і повернулися до реальності. Ти просто хотів вивести їх зі стану їхньої персональної коми.

Місті не пише це для тебе, Пітере, вже не пише.

На цьому острові немає місця, де вона могла б залишити свою історію так, що тільки вона сама змогла б її віднайти. Майбутня вона через сотню років. Її особиста маленька капсула з посланням для нащадків. Її власна бомба з годинниковим механізмом. Мешканці Чекайленду, вони ж перериють увесь свій прекрасний острів, кожен квадратний дюйм. Вони знесуть готель, шукаючи її таємницю. У своєму розпорядженні вони матимуть ціле століття, щоб копати та рознюхувати, поки вона не повернеться. Поки вони її самі не повернуть. А потім уже буде запізно.

Усе, що ми робимо, видає нас. Наше мистецтво. Наші діти.

Але ми тут. Ми й досі тут. Що бідолашна й затуркана Місті-Мері Вілмот має зробити — це сховати свою історію так, щоб усім було її видно. Вона сховає її скрізь по всьому світу.

Те, чого вона навчилася, це те, чого вона навчається завжди. Платон мав рацію. Ми всі безсмертні. Ми могли б і не помирати, якби захотіли.

Якби ж вона тільки пам’ятала кожен день свого життя, кожну хвилину свого життя.

***

10 вересня

1445, проїзд Бей-Сайд Текумзе-Лейк, штат Джорджія 30613

Чакові Палагнкжу, для вручення за адресою:

Даблдей, 1745 Бродвей

Нью-Йорк, штат Нью-Йорк 10019

Шановний пане Палагнюк!

Висловлю здогадку, що ви, мабуть, отримуєте багато листів. Я ніколи раніше не писала авторові літературних творів, але я хотіла дати вам можливість прочитати доданий рукопис.

Більшу його частину я написала цього літа. Якщо він вам сподобається, то передайте його, будь ласка, вашому редактору Аарсу Ліндіґкайту. Насправді, гроші не є моєю метою. Я просто хочу побачити, що мій твір вийшов друком, щоб його прочитали якомога більше людей. Можливо, це якимось чином надихне хоч одну людину.

Сподіваюся, що цю історію читатимуть багато поколінь і вона залишиться в пам’яті людській. Щоб її прочитало і наступне покоління, а потім — ще одне. Можливо, її прочитає маленька дівчинка через сто років віднині, маленька дівчинка, яка заплющить очі і побачить — побачить так виразно — містечко, де іскряться коштовності та буяє трояндовий сад, містечко, що, як їй здається, її порятує.

Десь, колись ота дівчинка візьме олівець і почне малювати будинок, якого вона ніколи не бачила. Я сподіваюся, що ця історія змінить її життя. Сподіваюся, що ця історія врятує її — оту маленьку дівчинку, — яким би не було її ім’я наступного разу.

Щиро, Нора Адамс

Рукопис додається

Про автора

Чак Палагнюк (Charles Michael «Chuck» Palahniuk) (нар. 1962) — сучасний американський український письменник.

Колись батьки взяли його та його сестру на цвинтар, де були поховані його дідусь (він приїхав до Америки з України на початку XX сторіччя) та бабуся. Побачивши на могилах написи "Paula" та "Nick" діти чомусь розсміялися (діти є діти), та з того часу почали вимовляти своє прізвище як" Поланік" або "Паланік". Нині він — один з найпопулярніших авторів у світі, а кожна його нова книжка водночас стає бестселером. У видавництві «Фоліо» виходили друком його романи «Бійцівський клуб», який свого часу призвів до справжнього вибуху у літературному світі, «Рент: усна біографія Бастера Кейсі», «Снаф», «Карлик».

Примітки
1