Щоденник - Чак Паланік

Хтось накачав його наркотиками і залишив у авто з працюючим двигуном, зачинив у гаражі, щоб потім його знайшла Місті. Той хтось не знав про валізу, що лежала у багажнику, зібрана та готова до втечі. Ті люди не знали, що бензобак був наполовину порожній.

«Тато» — це Гарроу Вілмот. Пітерів батько, який начебто вже помер. Ще перед тим, як народилася Теббі.

А на стінах номера написано: «Не демонструй диявольських творінь».

І поруч: «Знищ усі її малюнки».

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать надавати сенс кошмарові.

Підпис: «Пітер Вілмот».

У їдальні готелю бригада остров'ян розвішує твори Місті, усі її малюнки. Але не кожен окремо, а один до одного, папір та полотна, і всі вони утворюють довгу цілісну фреску. Колаж. Збираючи колаж, бригада тримає його під покривалом, залишаючи на видноті лише край, якраз достатньо, щоб приєднати наступний ряд малюнків. Важко сказати, що то таке. Те, що здається деревом, може виявитися рукою. Те, що схоже на обличчя, може перетворитися на хмарину. Це або масова сцена, або пейзаж, або ж натюрморт із квітів та фруктів. Як тільки до фрески додається черговий малюнок, бригада рухає завісу і закриває його. Усе, що можна сказати, це те, що фреска гігантська, вона займає всю найдовшу стіну їдальні.

А з ними — Ґрейс. Вона дає вказівки. Теббі та лікар Туше стоять осторонь і спостерігають.

А коли Місті підходить, щоб і собі поглянути, Ґрейс зупиняє її синюватою та горбкуватою рукою і каже:

— Ти вже приміряла оту сукню, що я тобі зшила? Але Місті просто хоче поглянути на свої малюнки. Це ж її робота. Через оту плівку на очах вона й гадки не має, що там у неї вийшло. Яку частину самої себе вона продемонструє незнайомцям.

А лікар Туше каже:

— Не надто доречна думка. — Він каже: — Ви все побачите на відкритті, з рештою натовпу.

До речі, Ґрейс каже:

— Сьогодні вдень ми перебираємося назад до нашого будинку.

Туди, де вбили Ангела Делапорте.

Ґрейс каже:

— Детектив Стілтон дав добро. — Вона каже: — Якщо збереш свої речі, ми можемо їх тобі відвезти.

Подушка Пітера. Її мистецькі припаси в палевій дерев’яній скриньці.

— Уже все майже готово, моя люба, — каже Ґрейс. — Я точно знаю, як ти почуваєшся.

Це — згідно зі щоденником. Щоденником Ґрейс.

Поки всі щось роблять, Місті йде на мансарду, до кімнати, в якій мешкають Ґрейс і Теббі.. Між іншим, Місті вже зібрала свої речі, а тепер цупить щоденник із кімнати Ґрейс. Вона несе свою валізу вниз до авто. Місті й досі обсипана висохлим шпалерним клеєм. У волоссі — шматочки блідо-зелених смужок та рожевих троянд.

Книга, яку Ґрейс завжди читає та перечитує, книга в червоній обкладинці та із золотистим написом на лицевій сторінці, є, здогадно, щоденником жінки, яка жила на острові сто років тому. Жінці в щоденнику Ґрейс — сорок один рік, вона студентка-невдаха, що вивчала живопис. Вона завагітніла і кинула художній коледж, щоб вийти заміж на острові Чекайленд. Вона любила не стільки свого чоловіка, скільки його старі прикраси та мрію про те, що вона житиме у великому кам’яному будинку.

Тут для неї було готове життя, готова роль, у яку треба було просто ввійти. Острів Чекайленд, з усіма його традиціями та ритуалом. І все це у неї спрацювало. Там були відповіді на всі запитання.

Жінка жила досить щасливо, та навіть сто років тому острів уже повнився багатими туристами з великого міста. Нахабними та пожадливими чужинцями, з достатньою кількістю грошей, щоб скупити все. Якраз тоді, коли їхні родинні гроші добігали кінця, її чоловік застрелився, чистячи свій пістоль.

Жінка захворіла жахливими головними болями, змарніла та вибльовувала все, що з’їдала. Вона працювала покоївкою в готелі, аж поки не перечепилася на східцях і не стала прикутою до ліжка, з однією ногою, поміщеною в масивний гіпсовий зліпок. Потрапивши в пастку і не маючи що робити, жінка почала малювати.

Зовсім як Місті, але не Місті. Копія Місті.

А потім потонув її десятирічний син.

Після ста малюнків талант та ідеї, здавалося, покидають її. Її натхнення вичерпується.

Її почерк розмашистий та довгастий. Ангел Делапорте назвав би її безкорисливою, турботливою жінкою.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать, що за тобою тинятиметься Ґрейс Вілмот і записуватиме все, що ти робиш. Оберне твоє життя на отаку саму хворобливу писанину. Усе ясно: Ґрейс Вілмот пише роман, поклавши в його основу життя Місті. Ну, звісно, дещо вона змінила. Вона подарувала тій жінці трьох дітей. Ґрейс зробила її покоївкою, а не рознощицею в їдальні. А так усе інше збігається.

До речі, Місті читає всю оцю бздуру, чекаючи в черзі на пором у старому «б’юїку» Гарроу.

У книзі йдеться про те, як увесь острів Чекайленд перебрався до готелю і перетворив його на барак. Табір біженців для острівних родин. Родина Гайлендів пере всім білизну. Родина Бертонів для всіх куховарить. Родина Петерсенів скрізь прибирає.

Здається, в усьому цьому немає жодної оригінальної ідеї.

Лише читаючи оце лайно, Місті, можливо, втілює його в життя. Самореалізує пророцтво. Починає вживатися в чиєсь уявлення про те, яким має бути її життя. Але сидячи собі в авто, вона не може відірватися від щоденника.

У романі Ґрейс оповідачка знаходить щоденник. Знайдений щоденник, здавалося, повторює її власне життя. Вона читає, як її мистецьким творам влаштували потужну презентацію. У вечір, коли відкрилася виставка, готель повниться туристами.

Між іншим, милий, любий Пітере, якщо ти вже вийшов із коми, то оцей щоденник може тебе знову в неї ввергнути. Простий факт полягає в тому, що Ґрейс, твоя мати, пишучи про твою дружину,