Щоденник - Чак Паланік

Одного не вчать у художньому коледжі: що прожити життя — це виявити, ким ти насправді була.

Між іншим, усе це каже Гарроу Вілмот. Схиблений убивця, батько Пітера. Той Гаррі Вілмот, який переховувався відтоді, як Пітер та Місті одружилися. Перед тим, як народилася Теббі.

Твій божевільний батько.

Як повірити Гаррі Вілмоту, так Місті — найталановитіша з усіх художників усіх часів.

Двісті років тому Місті була Маврою Кінкейд. Сто років тому вона була Констанцією Бертон. У тому попередньому житті Констанція побачила якусь прикрасу, що її носив один із синів острова під час своєї подорожі Європою. То був перстень, що колись належав Маврі. Випадково він знайшов її та привіз назад, до себе. Після того, як Констанція померла, люди помітили, що її щоденник дуже нагадує щоденник Маври. Їхні життя були дуже схожими, і Констанція врятувала острів так само, як його раніше врятувала Мавра.

Що її щоденник збігається з її попереднім щоденником. Що кожен її щоденник збігатиметься з попереднім. Що Місті завжди рятуватиме острів. Своїм мистецтвом. Оце і є острівна легенда, за словами Гарроу. І все це — справа її рук.

Через сто років, коли їхні статки добігали кінця, вони послали синів острова знайти її. Знову і знову ми повертали її сюди і змушували повторювати своє попереднє життя. Використовуючи фальшиві коштовності як приманку, бо Місті завжди їх розпізнаватиме. Вона їх любитиме, сама не знаючи чому.

Вони, увесь музей воскових фігур острова Чекайленд, усі вони знали, що Місті стане великою художницею. Якщо її належним чином гарненько помучити. Бо ж казав Пітер, що найкраще мистецтво породжується стражданнями. Бо ж казав лікар Туше, що таким чином ми можемо вийти на якесь універсальне натхнення.

Бідолашна маленька Місті-Мері Кляйнман, найталановитіша художниця всіх часів, їхня спасителька. Їхня рабиня. Місті, їхня грошова дійна корова. Така вже в неї карма.

Гарроу розказав, як вони використовують щоденник попередньої художниці для того, щоб дати напрям життю художниці наступної. Її чоловік має померти в одному й тому самому віці. Потім — хтось з її дітей. Вони можуть імітувати смерть, як, наприклад, з Теббі, але у випадку з Пітером — що ж, він сам напросився.

До речі, все це Місті розповідає детективу Стілтону, коли він їде до острова Чекайленд.

У крові Пітера було повно снодійних ліків, які він ніколи не приймав. Неіснуюче свідоцтво про смерть Гарроу Вілмота. Місті каже:

— Напевне, це — результат кровозмішення. Усі ці люди — схиблені психи.

— Це велике благо, — сказав їй Гарроу, — що ти забуваєш.

Після кожної смерті Місті забуває, ким вона раніше була, але остров’яни передають цю історію з покоління в покоління. Вони увесь час її пам’ятають, щоб можна було знайти Місті і повернути назад. На всю решту вічності, кожне четверте покоління, як тільки скінчаються гроші… Коли світ загрожує вторгненням, вони повернуть її назад, і вона врятує їхнє майбуття.

— Так, як ти завжди робила, як ти завжди робитимеш, — сказав Гарроу.

Місті-Мері Вілмот, цариця рабів.

Промислова революція зустрічає ангела-охоронця.

Бідолашна. Місті, конвеєр чудес. Усю решту вічності.

Аристократи до аристократів, це так — між іншим.

Гарроу сказав:

— Ти завжди ведеш щоденник. У кожному перевтіленні. Саме завдяки йому ми і маємо змогу передбачити твої настрої та реакції. Ми знаємо про кожну твою майбутню дію.

Гарроу намотав низку перлин на зап’ястя Ґрейс і сказав, клацнувши защіпкою:

— Так, ми дійсно хочемо, щоб ти повернулася і розпочала процес, але це не обов’язково значить, що ми хочемо, щоб ти завершила свій кармічний цикл.

У художньому коледжі не вчать, як уникнути процесу реутилізації твоєї душі.

Бо це буде як убивство гуски, що несе золоті яйця. Так, її душа полине до інших пригод, але через три покоління острів знову збідніє. Збідніє і заюрмиться багатими чужинцями.

Періодичне воскресіння. Її власне саморобне безсмертя.

— Узагалі, — сказав Гарроу, — праправнуки Теббі, знайшовши той щоденник, що ти його оце ведеш, визнають його надзвичайно корисним для правильного поводження з тобою наступного разу.

Прапрапралравнуки Місті.

Користуватимуться її книгою. Оцією книгою.

— О, я пам’ятаю, — мовила Ґрейс. — Коли ще була маленькою дівчинкою. Ти була Констанцією Бертон, і мені дуже подобалося, коли ти брала мене із собою запускати повітряного змія.

Гарроу сказав:

— Під яким би ім’ям ти не з’являлася, ти — матір усім нам.

Ґрейс додала:

— Ти і справді всіх нас любила.

А Місті питає в Гарроу:

— Благаю, скажіть, що має статися? Картини вибухнуть? Чи готель рухне в океан? Що? Яким чином вона всіх порятує?

А Ґрейс струсила по руці свій перловий браслет і сказала:

— Ти не зможеш усіх порятувати.

Більшість великих статків, каже Гарроу, стоять на стражданнях та смерті тисяч людей чи тварин. На таких собі жнивах. Він дає Ґрейс щось блискучо-золотисте і простягає руку, відтягнувши рукав піджака.

І Ґрейс, з’єднавши два кінці манжетів, надіває на них запонку і каже:

— Ми щойно винайшли спосіб пожинати багатих людей.

Біля готелю «Чекайленд» уже чергують машини швидкої допомоги. Бригада новинарів-телевізійників монтує тарілку трансляційної антени на даху свого мікроавтобуса. Дві поліцейські машини стоять упритул до парадних сходів готелю.

Відпочивальники протискуються крізь припарковані авто. Шкіряні штани та маленькі чорні сукенки. Темні окуляри та шовкові сорочки. Золоті прикраси. А над ними — вивіски та логотипи корпорацій.

Графіті Пітера: «…ваша кров — то наше золото…»

Поміж Місті та натовпом стоїть перед камерою репортер. Позаду нього