Щоденник - Чак Паланік

— Мертву я любила тебе набагато більше, аніж живу.

На руці з цигаркою — перстень від бабці, перидот виблискує зеленим у світлі, що йде від лампочки над раковиною. Теббі нахиляється, щоб підняти з підлоги закривавлену складчасту спідницю. Тримаючи її двома пальцями, вона каже:

— Бабця Вілмот хоче, щоб я збиралася на художню виставку. — І додає, виходячи з ванної: — На твою виставку, мати.

У ванній у порізи та подряпини від столового ножа проникає мило, і вони болять так, що Місті скрегоче зубами. Висохла кров робить воду у ванній молочно-рожевою. Від гарячої води знову починається кровотеча, і Місті псує білий рушник, вимазавши його червоними смугами, коли намагається витертися.

За словами детектива Стілтона, у відділок поліції цього ранку зателефонував'якийсь чоловік із материка. Не називаючи свого імені, він сказав, що Ангел Делапорте — мертвий. Сказав також, що Океанський альянс за свободу вбиватиме туристів доти, доки їхні натовпи не припинять захаращувати місцеве довкілля.

Столове срібло, велетенське, наче садовий інвентар. Старовинні пляшки з вином. Старі картини Вілмотів — усе це залишилося неторканим.

У спальні на мансарді Місті набирає номер телефону своєї мами в Текумзе-Лейк, але їй відповідає телефоністка. Обрив на лінії, каже вона, але його невдовзі полагодять. Але внутрішній телефон працює. Місті просто не може додзвонитися до материка.

Коли вона зазирає під килим, то не знаходить там своєї заначки з чайовими грошима.

Перидотовий перстень Теббі. Подарунок від бабусі на день народження.

Попередження, яке проігнорувала Місті: «Забирайся з острова, бо потім не зможеш».

Усі оті приховані послання, що їх залишають люди, аби їх не забули. Отак усі ми намагаємося говорити з майбуттям. Мавра та Констанція.

«Ти помреш, коли станеш їм непотрібною».

До кімнати «313» Дістатися досить легко. Колись Місті була покоївкою, Місті Вілмот, цариця задовбаних рабів. Вона знає, де взяти запасний ключ. Це двокімнатний номер з двоспальним ліжком та вікнами на океан. Ті ж самі меблі, що й у інших номерах. Стіл. Крісло. Комод. На полиці для ручної поклажі — розкрита валіза якоїсь відпочивальниці. Брюки та квітчасті шовкові сукні в стінній шафі. На завісовий штир у ванні накинуте мокре бікіні.

Між іншим, таких класних шпалер Місті іще не доводилося бачити. До того ж шпалери в номері «313» — це не просто якийсь низькоякісний папір, а пастельно-зелені смуги, які чергуються з рядами рожевих столистих троянд. Візерунок, який мав древній вигляд уже того дня, коли його видрукували. Для надання шпалерам старовинного пожовклого вигляду їх заляпано чаєм.

Але справжній вік шпалер видає те, що вони аж надто бездоганні. Аж надто вони безшовні, симетричні й прямі — згори донизу. І всі шви сходяться аж надто добре. Це — точно не робота Пітера. Не твоя робота. Милий, любий, лінькуватий Пітер, який ніколи не сприймав жодне мистецтво надто серйозно.

Що б не залишив Пітер людям на пам’ять у цій закупореній кімнаті, замурувавши гіпсокартоном двері, воно зникло. Невеличке Пітерове послання нащадкам чи бомба з годинниковим механізмом — усе це забрали або стерли мешканці острова Чекайленд. Так само, як місіс Террімор стерла написи в бібліотечних книгах. Так само, як були спалені всі материкові будинки. Справа рук ОАС.

Так само, як було вбито Ангела Делапорте. Зарізано у ліжку, уві сні.

У ліжку Місті. Твоєму ліжку. І нічого не взяли, і жодного сліду насильницького проникнення.

До речі, відпочивальники можуть увійти щохвилини. І застукати тут Місті, яка стискає в руці закривавлений ніж.

Зубчастим лезом Місті піддіває край шва і віддирає смужку шпалери. Гострим кінчиком ножа вона віддирає іще одну смужку. Відідравши третю смужку, Місті може тепер прочитати:

«…кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за…»

І, між іншим, це не те, що вона насправді хотіла знайти.

Обідравши всю стіну, обчухравши всі столисті троянди та блідо-зелені смуги, Місті знайшла те, що залишив людям на знахідку Пітер.

Що залишив ти.

«Я кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за нашу справу». А далі й далі — по всіх стінах — було написано: «Я не дам вам убити мене так, як ви вбивали всіх чоловіків художниць, починаючи з Ґордона Кінкейда».

Номер захаращений шматочками та завитками шпалер. Запилений висохлим клеєм. У коридорі чути голоси, і Місті ціпеніє в понівеченій кімнаті. Чекає, що ось-ось — і відпочивальники відчинять двері.

А на стіні написано: «Мені уже начхати на наші традиції».

Там написано: «Я не Люблю Місті-Мері». І далі: «Але вона не заслужила на те, щоб піддавати її тортурам. Я люблю наш острів, але ми мусимо знайти новий метод порятунку нашого способу життя. Ми не можемо без кінця пожинати людей».

І далі: «Це ритуальне масове вбивство, і я вам цього не прощу», Відпочивальники, їхні речі поховані — і їхня поклажа, і косметика, і сонцезахисні окуляри. Поховані під пошматованим сміттям.

«Коли ви це знайдете, — йдеться в написі, — то мене вже не буде. Сьогодні увечері ми з Ангелом їдемо геть. Якщо ви це зараз читаєте, то вибачте, але вже пізно. Теббі матиме краще майбутнє, якщо її поколінню доведеться самому заробляти собі на життя».

Під смужками шпалер було написано: «Мені дійсно дуже шкода Місті».

Ти написав також: «Я і справді ніколи не кохав її, але вона мені не настільки огидна, щоб я завершив наш план».

Там також написано: «Місті заслуговує на кращу долю. Тату, вже час нам звільнити її».

Снодійні пігулки, які, за словами детектива Стілтона, прийняв Пітер. Рецепт, якого він ніколи не мав. Валіза, яку він зібрав і поклав у багажник. Він збирався покинути нас. Покинути разом з Ангелом.

Ти