Щоденник - Чак Паланік

То палає готель «Чекайленд». А в ньому — Ґрейс, Гарроу та Теббі.

Ти це відчуваєш?

Ми там були. Ми там є. Ми там будемо завжди.

І ми знову зазнали невдачі.

Місті паркує авто на мисі Чекайленд-Пойнт. Біля неї сидить Теббі, огортаючи руками урну. Там — її бабуся та дід. Твої батьки. Ґрейс та Гарроу.

Сидячи поруч із донькою на передньому сидінні старого «б’юїка», Місті кладе руку Теббі на коліно і каже:

— Манюня!

І Теббі повертає голову й дивиться на свою матір.

Місті каже:

— Я вирішила офіційно поміняти наші імена та прізвища. — Місті каже: — Теббі, мені справді треба розповісти людям, що там сталося. Місті стискає худеньке колінце Теббі, біла панчоха ковзає по колінній чашечці, і Місті каже: — Ми можемо поїхати жити до твоєї бабусі в Текумзе-Лейк.

І справді, тепер вони можуть поїхати куди завгодно. Вони знову багаті. Ґрейс та Гарроу і всі старі острів’яни, вони — залишили їм мільйони, на які застрахували свої життя. Багато мільйонів, вільних від оподаткування та надійно збережених у банку. З процентами достатніми, щоб безбідно жити наступні вісімдесят років.

Пошуковий собака детектива Стілтона через два дні після пожежі врився в гору обгорілої деревини. Перші три поверхи готелю спустошені, залишилися тільки голі кам'яні стіни. Від високої температури бетон обернувся на блакитно-зелене скло. Що там рознюхав собака — гвоздичний одеколон чи каву, але рятувальники знайшли Стілтона, мертвого, у підвалі під вестибюлем. А собака увесь тремтів та обісцявся. Звали його Рудько.

Фото пожежі облетіли весь світ. Тіла жертв, розкладені на вулиці перед готелем. Обвуглені трупи, чорні та зашкарублі, потріскані, а в тріщинах проглядало спечене м’ясо — вологе та червоне. І в кожному знімку, з кожного ракурсу, виднівся той чи інший логотип корпорації.

Кожна секунда відеозйомки демонструє обвуглені скелети, розкладені на автостоянці. Поки що їхня загальна кількість складає сто тридцять дві людини, а над ними всіма, у тому чи іншому місці відеокадру видніється назва корпорації. Якийсь логотип чи усміхнений талісман. Мультяшний тигр. Малозрозумілий, але оптимістичний девіз.

«Боннер та Міллз — Коли у вас опускаються руки».

«М’ютворкс — Де прогрес не затримується надовго».

Чого ти не розумієш, тому ти можеш надати будь-якого значення.

У кожному випуску новин — якесь острівне авто з шовковим рекламним щитом. На кожному шматку паперового сміття, на стаканчику чи серветці надрукована назва корпорації. Можна прочитати рекламний щит. Остров'яни з рекламними значками на лацканах чи у футболках з рекламою дають інтерв’ю на тлі задимлених трупів. Тепер фінансові служби та телевізійні кабельні мережі і фармацевтичні компанії платять шалені гроші, щоб зняти всю їхню рекламу. Стерти свої назви з острова.

Додайте ці гроші до страховки — і острів Чекайленд тепер багатший, аніж будь-коли.

Сидячи у «б’юїку», Теббі дивиться на свою матір. Дивиться на урну, що тримає у своїх руках. Великий підборідний м’яз розтягує її губи до вух. Щоки Теббі зминаються в подушечки і трохи піднімають нижні повіки. Обіймаючи обома руками прах Ґрейс та Гарроу, вона — сама собі Мона Ліза. Усміхнена й антична, Теббі каже:

— Якщо ти скажеш, то скажу і я.

Мистецький витвір Місті. Її дитина.

Місті питає:

— Що ти скажеш?

Продовжуючи всміхатися, Теббі відповідає:

— Я підпалила їхнє вбрання. Бабця та дід Вілмоти навчили мене, як це зробити, і я їх підпалила. — Вона каже: — Вони заліпили мені очі, щоб я не бачила і змогла вибратися.

В уривках уцілілого йідео все, що видно, — це дим, що клубочиться з дверей вестибюлю. З моменту розкриття завіси на фресці минуло лише кілька хвилин. Пожежні вриваються всередину і назад не повертаються. З кожною' секундою, позначеною в часовій табличці на відео, пожежа розростається, полум’я пожирає помаранчеві завіски на вікнах. Якийсь полісмен повзе через ґанок, щоб зазирнути у вікно. Пригнувшись, він вдивляється всередину. Потім випростовується на увесь зріст. В обличчя йому валить дим, а полум’я перетворює на смолоскип його одіж та волосся. Але він переступає через підвіконня. Не моргнувши оком. Не зіщулившись. Його обличчя та руки палають. Полісмен усміхається на те, що він узрів усередині, і йде туди, не обертаючись назад.

За офіційною версією, пожежу спричинив камін у їдальні. Готель завжди притримувався тієї традиції, що камін має горіти, хоч якою б теплою не була погода, — ось чому почалася пожежа. Люди загинули за крок від розчинених вікоц. Їхні тіла були знайдені на відстані простягнутої руки від виходу з приміщення. Вони так і померли: повзучи, плазуючи та масово напираючи до стіни в їдальні, де горіла фреска. До центру пожежі. До того, що побачив полісмен у розчинене вікно.

Ніхто навіть і не думав тікати.

Теббі каже:

— Коли мій татко сказав мені тікати разом із ним, то я розповіла бабці. — Вона каже: — Я врятувала нас. Я врятувала майбутнє усього острова.

Дивлячись у вікно, на океан і не дивлячись на матір, Теббі мовить:

— Тому, якщо ти комусь скажеш, — каже вона, — то я потраплю за ґрати. — І додає: — Я дуже пишаюся тим, що зробила, мамо.

Вона дивиться на океан, її очі ідуть за лінією узбережжя до села та до чорної шкаралупи згорілого готелю. Де люди згоріли заживо, прикуті до місця синдромом Стендаля. Фрескою Місті.

Місті трусить доньку за коліно і каже:

— Теббі, я тебе благаю.

Не дивлячись на неї, Теббі простягає руку, відчиняє дверцята авто і виходить.

— Мене звуть Табіта, мамо, — каже вона. — Віднині називай мене, будь ласка, моїм повним іменем.

Коли ти гинеш у вогні, твої