Щоденник - Чак Паланік

— Покажи нам! — гукає чоловік, старий остров’янин Вудс, спершись на свою палицю.

Стілтон потягнувся рукою собі за спину. І каже:

— Вам ледь не вдалося переконати мене в тому, що ви — при здоровому глузді. — І він висмикує з-за спини руку, а в руці — наручники. Він клацає ними, надіваючи їх на Місті, і тягне її геть, повз Теббі із заліпленими очима, повз натовп відпочивальників, що скрушно хитають головами. Повз аристократів з острова Чекайленд. Назад — через лісову просіку зеленого вельветового вестибюлю.

— Моя дитина, — каже Місті. — Вона й досі тут. Нам треба забрати її.

Але детектив Стілтон передає її своєму помічникові в коричневій уніформі та й каже:

— Ваша донька, про яку ви казали, що вона загинула?

Вони імітували її смерть. У всіх на очах, вони лише скульптурні зображення самих себе. Власні автопортрети.

А надворі, біля готелю, біля підніжжя парадних сходів, помічник відчиняє задні дверцята патрульного автомобіля. Детектив Стілтон каже:

— Місті Вілмот, вас заарештовано за спробу вбивства вашого чоловіка, Пітера Вілмота, і за вбивство Ангела Делапорте.

Вона вся була в крові того ранку, коли Ангела зарізали в її ліжку. Ангел ледь не украв у неї чоловіка. І саме Місті знайшла тіло Пітера в авто.

Сильні руки заштовхують її на заднє сидіння патрульного автомобіля.

А з готелю доноситься голос репортера:

— Пані та панове, зараз настане мить, коли опуститься завіса.

— Забери її до відділка. Зніми відбитки пальців. Зареєструй її, — каже детектив. І ляскає помічника по спині. — А я піду всередину — подивлюся, що то за сенсація така.

Платон стверджує, що ми живемо на ланцюгу в темній печері. Ми прикуті ланцюгом так, що бачимо лише дальню стіну цієї печери. Усе, що ми бачимо, — це тіні, що на цій стіні рухаються. То можуть бути тіні чогось, що рухається ззовні печери. То можуть бути тіні людей, прикутих поруч із нами.

Мабуть, усе, що здатен бачити кожен з нас, — це наші власні тіні.

Карл Юнґ назвав це своїм тіньовим процесом. Він стверджував, що ми ніколи не бачимо інших. Натомість ми бачимо лише наші власні аспекти, що на них накладаються. Тіні. Проекції. Наші асоціації.

Так само художники давнини сиділи в темній кімнаті і старанно виписували образи того, що знаходилося за маленьким вікном, у яскравому сонячному світлі.

Камера-обскура.

Не чітке зображення, а все перевернуте догори ногами. Спотворене дзеркалом чи лінзою, через які воно проходило. Наше обмежене особисте сприйняття. Наш малесенький масив досвіду та знань. Наша недолуга освіта.

Як спостерігач контролює круговид. Як помирає художник. Ми бачимо те, що бажаємо бачити. Ми бачимо так, як ми бажаємо бачити. Ми бачимо лише самих себе. Усе, що може художник, це дати нам щось таке, на що можна подивитися.

Між іншим, твою дружину заарештували. Але вона спромоглася це зробити. Вони спромоглися це зробити. Мавра. Констанція. І Місті. Вони врятували її дитину, твою доньку. Вона врятувала себе. Вони врятували всіх.

Помічник у своїй коричневій уніформі відвіз Місті через пором на материк. По дорозі він зачитував їй її права. Потім передав іншому помічникові, який зняв із неї відбитки пальців та обручку. Місті і досі у своєму весільному платті; і помічник забрав у неї сумку та туфлі на шпильках.

Уся її дешева біжутерія, коштовності Маври, їхні коштовності — усі вони знову в будинку Вілмотів, у взуттєвій коробці Теббі.

Цей другий помічник дав їй ковдру. Цей помічник — жінка її ж віку, її обличчя — щоденник зморшок, що починаються навколо очей і тягнуться павутинками між носом та ротом. Поглянувши на бланки, що їх заповнювала Місті, ця жінка спитала:

— Так ви — ота художниця?

І Місті відповіла:

— Так, але тільки решту цього життя — і не більше.

Помічниця повела її старим бетонним коридором до металевих дверей. Відмикаючи двері, сказала:

— Світло вимкнене, бо вже був відбій. — Розчинивши металеві двері, вона відійшла убік — і саме там Місті його й побачила.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать того, що ти завжди в пастці.

Тому, що твоя голова — це печера, а твої очі — вихід із неї. Що ти живеш усередині своєї голови і бачиш лише те, що хочеш бачити. Що ти лише спостерігаєш за тінями і придумуєш їм таке значення, яке тобі бажається.

Між іншим, він був прямо там. У високому квадраті світла, що падало крізь двері, написаний на дальній стіні маленької камери.

Там був напис: «Якщо ти тут, то ти знову зазнала невдачі». І підпис: «Констанція».

Округлий розмашистйй почерк, люблячий та турботливий, як і всі інші зразки її почерку. Тут Місті ніколи не доводилося бувати, але тут вона невпинно опиняється — знову і знову. І саме в ту мить вона чує звук сирени, протяжний і далекий. Помічниця каже:

— Я повернуся, щоб трохи приглянути за вами. — З цими словами вона виходить і замикає двері.

В одній стіні є вікно, надто високо для Місті, але воно, напевне, виходить на океан та острів Чекайленд.

У мерехтливому помаранчевому відблиску з вікна, танцівному світлі та тінях на бетонній стіні навпроти вікна, у цьому світлі Місті дізнається все, що знала Мавра. Усе, що знала Констанція. Місті знає, як усіх їх обдурили. Платон каже, що ми вже все знаємо і нам треба лише пригадати. Це те, що Карл Юнґ називає колективним підсвідомим. Місті пам’ятає.

Як камера-обскура фокусує зображення на полотні, як працює ящичний фотоапарат, так і маленьке вікно камери проектує оранжево-жовте безладдя, фігури з полум’я та тіні на