Щоденник - Чак Паланік

— Ми в ефірі? — Потім приставляє два пальці однієї руки до вуха і, не дивлячись в камеру, каже: — Я готовий.

Детектив Стілтон сидйть за кермом свого авто, а поруч із ним — Місті. Обидва спостерігають, як Ґрейс та Гарроу Вілмот піднімаються парадними сходами, причому Ґрейс підняла і притримує своє довге плаття кінчиками пальців однієї руки. Гарроу тримає її за другу руку.

Місті дивиться на них. Камери теж дивляться на них.

І детектив Стілтон каже:

— Вони не стануть щось учиняти. При такому напливі народу.

Найстарше покоління кожної родини — Бертони, Гайленди та Петерсени — аристократія острова Чекайленд, разом із натовпом глядачів вони входять, високо піднявши голови, до готелю.

Застереження, що його залишив Пітер: «…ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх…»

Репортер перед камерою піднімає мікрофон до рота і каже:

— Поліція та начальство округа дали добро на вечірній прийом сьогодні на острові.

Натовп зникає в тьмяно-зеленому вельветовому ландшафті вестибюлю, наповнивши лісову галявину посеред полірованих та лакованих дерев. Потужні стовпи світла врізаються в морок, важкі, як кришталеві люстри. Дивани у формі валунів, порослих мохом. Табірне вогнище, таке схоже на камін.

Детектив Стілтон питає:

— Хочете увійти?

Місті каже, що ні. Там — небезпечно. Вона не збирається повторювати помилку, яку вона завжди робила. Якою б та помилка не була.

Зі слів Гарроу Вілмота.

Репортер каже:

— Сьогодні увечері сюди прибудуть усі великі та маленькі цабе.

Раптом з’являється дівчинка. Незнайомка. Чиясь донька з коротким темним волоссям; вона піднімається сходами до готельного вестибюлю. Блищить її перстень із перидотом. Куплений на гроші, що їх Місті заначила з чайових.

Це Теббі. Ясна річ, Теббі. Подарунок майбуттю від Місті. Спосіб Пітера втримати свою дружину на острові. Приманка, щоб заманити її в пастку. Миттєвий зелений спалах — і Теббі зникає всередині готелю.

Сьогодні, у темряві похмурої лісової галявини, серед зеленого вельветового пейзажу у вестибюлі, спрацьовує протипожежна сигналізація. Один довгий пронизливий дзвінок, він виривається з парадного входу так гучно, що репортер аж сіпнувся і скрикнув:

— Здається, у нас неприємності!

Відпочивальники, чоловіки із зализаним назад волоссям, темним та скучерявленим за допомогою якогось лаку. Жінки — геть усі блондинки. Вони щось вигукують, намагаючись перекричати дзеленчання сигналізатора.

Місті Вілмот, найталановитіший мистець за всю історію людства, продирається крізь натовп. Хапаючи і відтягуючи вбік присутніх, вона пробирається до сцени в «Дерев’яно-золотій їдальні». Відштовхуючи лікті та сраки отих кістлявих чужинців. Уся стіна за сценою задрапірована і готова до відкриття. Фреска, її робота, і досі прихована від очей. Запечатана. Її подарунок майбуттю. Її бомба з годинниковим механізмом.

Її мільйон мазків, належним чином складених докупи. Сеча корів, що їли мангові листки. Чорнильні мішечки каракатиць. Уся ота хімія та біологія.

Її дитина десь тут у натовпі. Теббі.

А сигналізатор дзвенить та дзвенить. Місті ступає на стілець. Потім ступає на стіл, столик номер «шість», де поклали Теббі, коли вона потонула, і де Місті дізналася про те, що Ангела Делапорте зарізали на смерть. Вона стоїть над натовпом, люди на неї дивляться, а чоловіки-відпочивальники весело вишкіряються — Місті не вдягнула ані ліфчика, ані трусів.

Її воскресле весільне плаття зіжмакалося в неї поміж стегнами; Місті вигукує:

— Пожежа!

Обертаються голови. Очі піднімаються на неї. У проході їдальні з’являється детектив Стілтон і починає плисти крізь натовп.

Місті вигукує:

— Геть звідси! Рятуйтеся! — Місті кричить: — Якщо ви тут залишитеся, трапиться щось жахливе!

Застереження — Пітера. Місті поливає ним натовп, як Пітер поливав стіни спрей-фарбою.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

За нею бовваніє завіса, закриваючи всю стіну, її автопортрет, те, що Місті сама про себе не знає. Те, що вона не хоче знати.

Відпочивальники повитріщалися на неї, поскорочувавши свої зморщувальні м’язи та позсувавши брови. Губи — витягнуті трійчастим м’язом у тонку пряму лінію, опущену на краях.

Дзвінок тривоги дзеленчить, і поки ти не зробила наступного вдиху, стає надворі чути океан, і кожна хвиля сичить та вибухає.

Місті кричить, щоб усі заткнулися і замовкли. І коли вона кричить, вона знає, про що говорить. Вона — найталановитіша художниця всіх часів. Утілення Томаса Гейнсборо, Клода Моне та Мері Кассат. Вона кричить про те, що її душа була і Мікеланджело, і да Вінчі, і Рембрандтом.

Потім якась жінка вигукує:

— Це вона, художниця. Це — Місті Вілмот.

А якийсь чоловік теж вигукує:

— Місті, люба, кінчай цю комедію.

Та сама жінка кричить:

— Опускайте завісу, і по всьому.

Ті чоловік та жінка, що кричали, — це Гарроу та Ґрейс. Між ними стоїть Теббі, яку вони тримають кожен за руку. Очі Теббі заліплені клейкою плівкою.

— Оті люди, — кричить Місті, показуючи на Ґрейс та Гарроу. Волосся спадає їй на лоба, і Місті кричить: — Оті лихі люди використали свого сина, щоб я завагітніла!

Місті кричить:

— Вони захопили і утримують мою доньку!

Вона кричить:

— Якщо вам захочеться поглянути, що там, за завісою, то тоді вже буде надто пізно!

І тут детектив Стілтон добирається до стільця. Один крок — і він нагорі. Ще один крок — і він біля Місті на столику номер «шість». За ними висить важка велика завіса. Правда про все — на відстані лише кількох дюймів.

— Згода, — кричить іще якась жінка. То стара остров’янка Таппер, її черепашача шия обвисла складками на мереживний