Зібрання творів - Амброз Бірс
– Чи дозволите мені посидіти з вами, міс Демент6? А може, волієте прогулятись удвох?
Навіть не подумав, що мені, може, не хочеться ні того, ні того. Ти коли-небудь бачила таку самовпевненість? Та що там самовпевненість! Люба моя, це справдешнє нахабство, не інакше! Що ж, я проковтнула цю образу й, завмираючи неслухняним серцем із Червоного Коня, відповіла:
– Я... Мені однаково приємне перше і друге...
Чи можна сказати щось безглуздіше? Щира подруго, це ж несосвітенна дурість!
Він, усміхнувшись, простягнув мені руку, а я, ні миті не вагаючись, подала йому свою. А коли його пальці обхопили мою долоню, я відчула, що вона тремтить, і зашарілася не згірш вечірньої зорі. Звівшись, я за якусь мить зауважила, що він не відпускає моєї руки, й спробувала була її вивільнити. Злегка смикнула – не вдалося. А він знай тримає, нічого не каже, тільки дивиться згори мені в обличчя і якось дивно усміхається – чи то ніжно, чи то насмішкувато, чи то ще якось. Не знаю, я ж на нього й оком не кинула. Який гарний він був! У глибині його очей пломеніли відблиски призахідного сонця. Може, в цих душителів і факірів Блаватської якісь особливі очі? Ти нічого про це не чула, моя люба подруго? Ах, бачила б ти його шляхетну поставу, божественний нахил голови, коли він височів наді мною! Велична картина, але я зразу ж її зіпсувала – стала осідати на пісок. Йому нічого іншого не залишалося, крім як підхопити мене, що він і зробив. Обняв мене за стан і питає:
– Вам зле, міс Демент?
Не вигукнув, не стривожився, навіть не поспівчував. Ще б тільки додав «мабуть, я сказав те, чого від мене сподіваєтеся» – навряд чи знайшлися б слова, які виразніше передали б його ставлення до цієї сцени. Від такої поведінки я обурилася й спаленіла із сорому, бо ж справді глибоко страждала. Отож висмикнула долоню, вхопилася за руку, що обнімала мене за талію, відштовхнула його, гепнулася на пісок і сиджу, безпорадна. Капелюшок з голови звалився в цій вовтузні, волосся розтріпалося й упало на обличчя й плечі. Ганьба.
– Геть від мене! – гукаю йому, мало не задихаючись. – Прошу вас, ідіть звідси! Ви... ви... душителю! Як ви смієте таке казати?! Я ж відсиділа ногу!
Ось так і сказала! Саме такими словами. А тоді не витримала й заплакала. Айрін, я ридала!
Він зразу ж став поводитись інакше – це я бачила крізь пальці та волосся. Опустився на коліно, відвів моє сплутане волосся з щік і якнайніжніше мовив:
– Моя бідолашна дівчинко, я не хотів тебе скривдити, їй-богу. Та й не зумів би. Я ж тебе кохаю... кохаю вже стільки років!
Він відняв від мого обличчя мокрі від сліз долоні й став покривати їх поцілунками. У мене щоки жаріли наче вугілля, а лице пашіло так, що здавалося, ніби від нього пара йде. Де б то його сховати? Я тицьнулася носом у чоловіче плече – іншого місця не було. Ой, моя подруго, як мені поколювало в нозі, як її сіпало! Як кортіло брикнути!
Ми довго так сиділи. Він випустив мою руку й тут же обняв за плечі, а я дістала хусточку, витерла очі й висякалась, не підводячи голови. Даремно він легенько відсторонював мене, щоб подивитися в обличчя. Коли почало смеркатися, я вже опанувала себе, глянула йому у вічі й променисто усміхнулась – а я це добре вмію, моя люба Айрін.
– А що означає «кохаю вже стільки років»? – спитала я.
– Наймиліша ти моя, невже не здогадуєшся? – поважно й з натиском відповів він. – Еге ж, мої щоки округлилися, очі вже не западають в очницях, волосся вже не прилизане. Уже ходжу не сутулячись, вбраний не в брудне лахміття, та й віддавна вже не дитина. Все це так, але як же ти мене не можеш упізнати, Рогожко? Я ж Відвалко!
Умить я зірвалася на ноги, як і він. Я вчепилася за лацкани його піджака і в дедалі густішому сутінку впилася поглядом у вродливе обличчя. Мені забило дух.
– То ти не загинув? – спитала я, сама не тямлячи, що кажу.
– Я тільки смертельно закоханий, моя мила. Від бандитської кулі я одужав, але від любові нема порятунку.
– А як же Джек... тобто містер Рейнор? Хіба не знаєш...
– Мені соромно зізнатися, кохана, але завдяки пропозиції цього лайдака я й приїхав сюди з Відня.
Ось так, Айрін, вони підманули й заманили Твою щиру подругу.
Мері Джейн Демент
Р. S. Найгірше, що тут немає жодної таємниці. Все це вигадав Джек Рейнор, щоб розпалити мою цікавість. Джеймс не сипай і не душитель. Він запевняє, що багато мандрував, але в Індії ніколи не бував.
⥈
Очі пантери
І. Не всі одержимі одружуються
Чоловік і жінка – сама природа звела їх докупи – надвечір сиділи на кам’яній лаві при дорозі. Чоловік був середнього віку, стрункий, мав на обличчі засмагу, як у пірата, й задумливий вираз, як у поета. На таких оглядаються. Жінка – молода й витончена білявка, її постава та рухи підказували означення «гнучка». Вона була в сукні з сірої тканини, що рябіла химерними брунатними плямками. Не зразу скажеш, красуня це чи ні, бо увагу приковували її очі — сіро-зелені, подовгасті й вузькі, з виразом, який неможливо визначити. В усякому разі, вони непокоїли. Такі очі могли бути в Клеопатри.
Чоловік і жінка розмовляли.
– Так, – сказала жінка, – я кохаю вас. Бог мені свідок. Але ніколи не вийду за вас заміж. Не хочу й не можу.
– Айрін, ви мені вже не вперше таке кажете й завжди відмовляєтеся назвати причину. Я маю право дізнатися, зрозуміти, відчути – і довести силу духу та стійкість, якщо треба. То скажіть же чому!
– Чому я вас кохаю?
Жінка усміхалася, дарма що зблідла й на очі набігли сльози. Але чоловік не сприйняв жарту.
– Цього не треба пояснювати. Назвіть причину того, що ви не хочете вийти за мене. Я маю право знати. Мушу знати. І дізнаюся!
Звівшись, він став перед нею, стиснувши кулаки й насупившись, з виразом на обличчі, що міг означати