Зібрання творів - Амброз Бірс

Раптом він сіпнувся, ніби поранений кулею, на його обличчі відбився вираз подиву й тривоги. З пітьми, де щойно зникла Айрін, блимнули світляні очі. Якусь мить оторопілий Брадінґ вагався, а тоді кинувся за нею в лісову гущавину.

– Айрін! Айрін, бережіться! Пантера! Пантера! – кричав він.

Вибігши на галявину, він встиг побачити сіру сукню дівчини у вхідних дверях будинку. Ніде не було видно пантери.

IV. Апеляція до Божого розсуду

Юрист Дженнер Брадінґ мешкав на самому краю передмістя, зразу ж за його власним невеликим будинком починався ліс. Господар оселі був нежонатий, тож, згідно з чинним тоді драконівським кодексом моралі, не мав права найняти служницю-куховарку, а про слуг чоловічої статі в тих краях і не чували. Доводилося харчуватися в готелі. Там він і працював у своїй адвокатській конторі. Будиночок на узліссі, споруджений очевидно недорогим коштом, передусім мав слугувати наочним свідченням процвітання й респектабельності власника. Навряд чи випадає бути бездомним чоловікові, якого місцева газета гордо назвала «видатним юристом нашого часу». Все б нічого, та іноді на нього находила підозра, що слова «дім» і «будинок» не зовсім синонімічні. Усвідомивши цю незбіжність понять, Брадінґ логічно виснував, що треба їх узгодити. Так воно й було, адже невдовзі після його новосілля пішли чутки, що новоспечений домовласник зробив марну спробу одружитися, – але стримав відмову від вродливої, проте ексцентричної доньки старого відлюдька Марлоу. Всі вважали, що це правда, бо про відмову сказав сам наречений-невдаха, а незгідлива дівчина змовчала. Зазвичай буває навпаки, так що тут годі сумніватися.

Брадінґова спальня була в задній частині будинку, її єдине вікно виходило в ліс. Одного разу вночі адвокат прокинувся від якихось дивних звуків за цим вікном. Пройнятий легким нервовим дрожем, він сів у ліжку й вийняв з-під подушки револьвер, покладений туди завбачливо й дуже доречно – як на людину, звиклу спати при відчиненому вікні на першому поверсі. У кімнаті стояла непроникна пітьма. Брадінґ не почував страху. Знав, у якому напрямку треба наглядати, отож наглядав і мовчки вичікував, що буде далі. Невдовзі можна було розрізнити вікно – чорний квадрат на смолянисто-чорному тлі. Раптом над його нижнім краєм сяйнула злісним, несказанно моторошним світлом пара палючих очей! Брадінґове серце калатнуло, а тоді наче спинилось. По спині, аж до потилиці пробігли холодні дрижаки. Від лиця відхлинула кров. Перехопило горло, й Брадінґ не зміг би крикнути навіть задля порятунку свого життя. Зрештою, він, сміливий чоловік, не став би цього робити, навіть якби й міг. Хай собі дрижить боягузливе тіло, зате ж дух набагато міцніший від нього. Повільно здіймалися світляні очі й немов наближалися, так само повільно здіймалася права рука з пістолетом. Він вистрелив!

Осліплений спалахом, оглушений гуком пострілу, Брадінґ таки почув – або ж йому тільки причулося – несамовитий, пронизливий вереск пантери, який звучав так по-людському й був сповнений такого диявольського змісту. Зірвавшись із ліжка, він похапцем одягнувся і з пістолетом у руці кинувся надвір, назустріч людям, що підбігли з вулиці. Після короткого пояснення, в чому річ, усі гуртом ретельно обстежили будинок і подвір’я. Мокру від роси траву прим’ято під вікном. Звивистий слід, який можна було розрізнити у світлі ліхтаря, вів до кущів. Один із чоловіків спіткнувся й упав. Звівшись, став витирати забруднені чимсь липким руки. Йому посвітили. Виявилося, що на них кров.

Цим неозброєним людям була дуже не до вподоби можлива зустріч із пораненою пантерою, тож усі, крім Брадінґа, повернули назад. Він же, з ліхтарем і пістолетом, відважно подався у глиб лісу. Пробравшись крізь густі зарості, він вийшов на прогалинку, й тут його відвага здобула винагороду – тіло знайденої жертви. Не пантери. Про те, чиє воно було, донині повідає побита негодою плита на містечковому цвинтарі, й упродовж багатьох років правдивість цього підтверджували схилена постать і поборознене горем обличчя старого. Марлоу. Мир його душі. Мир душі його причинної бідолашної доньки. Хай спочивають з Богом.

⥈

Чи може таке трапитися?

Смерть Галпіна Фрейзера

«Прецінь смерть приносить набагато більші зміни, ніж зовнішні, позірні. Здебільша при нагоді вертає ся на землю дух у такому вигляді, в якому сей усопший був при житті, і його видять люди у плоті і крові. Однак лунало ся, що ходили по світу й бездушні тіла. Той, хто стрічав тіло без душі й зостав ся живим, засвідчить, що такий посталий мрець не має натуральної прихильності, визбутий пам’яті про неї, натомість носить у собі ненависть. Знаним є те, що декотрі люди, бувши за життя добрими, стають по смерті уособленням зла».

Галі7

І

Темної літньої ночі в густому лісі, прокинувшись із сну без сновидінь, чоловік звів голову із землі, задивився в непроникну пітьму й мовив: «Кетрін Лару». Більш нічого не сказав. І сам не відав, чому вихопилися ці слова.

То був Галпін Фрейзер. Раніше він жив у Сент-Гелені, а де живе тепер – не знати, бо він уже небіжчик. Той, що звик спати в лісі, на підстилці лише із сухого листя, що вкриває сиру землю й під накриттям неба й оголеного верховіття, не може сподіватися на довгий вік. Ну а Фрейзер на той час уже дожив до тридцяти двох літ. На світі є люди, їх мільйони, – причому це найкращі з нас, – які вважають такий вік похилим. Я маю на увазі дітей. Тим, що ще в порту відправлення споглядають ціложиттєву мандрівку, корабель, який уже проплив шмат дороги, видається набагато ближчим до далекого берега, ніж є насправді. Що ж, у всякому разі не можна стверджувати, що Галпін згинув від застуди.

Увесь день він провів у горах, на захід від долини Напа, полюючи на голубів та іншу дрібну дичину, яка тільки була в ту пору. Надвечір захмарилося, й мисливець заблукав. Досить було йти весь час під гору – для заблукалого найпевніший спосіб вибратися з халепи, але через бездоріжжя Фрейзер не міг триматися правильного напрямку, тож ніч застала його в лісі. Неспроможний у темряві пробратися крізь чагарі манзаніти8 та іншого підліска, зневірений і смертельно втомлений, він вклався біля окоренка великого суничного дерева й поринув у сон без сновидінь. А за кілька годин, опівночі, один із Божих таємничих посланців, линучи на захід, попереду незліченного сонму своїх супутників, зронив побудливе слово у вухо заснулому. І той, напівзвівшись, мимоволі проказав незнане йому ймення.

Фрейзер не був ні мислителем, ні науковцем. Те,