Зібрання творів - Амброз Бірс

сірий обрис. Здавалася величезною й дуже далекою. Та ось ще кілька кроків – і будинок поряд, на досяг руки, виразно окреслений, темний від сирості й невеликий. Збудований, як і всі сільські школи, у так званому ящиковому стилі. Кам’яний підмурок, заросла мохом покрівля, порожнини віконних отворів, віддавна вже без шибок і рам.

Хоч і занедбаний, але таки не руїна, а типова каліфорнійська підміна того, що в путівниках для чужоземців називають «пам’яткою минулого». Кинувши оком на цю нецікаву споруду, Джаралсон рушив повз неї, крізь росянисту гущавину.

– Покажу вам, де він мене перестрів, – озвався детектив. – Ось кладовище.

То тут, то там між заростями виднілися галявинки з могилами, подекуди не більш ніж з одною. Було видно, що це могили, по вилинялих кам’яних надгробках, по згнилих дошках в узголів’ї, похилених на всі боки, а то й упалих, по насипаних горбках, покритих листям, поміж якого видніла жорства. У багатьох місцях ніщо не вказувало на те, що тут лежать останки якогось бідолашного смертного, який покинув «широке коло скорботних друзів», а вони, своєю чергою, забули його. Пізнати такі могили вдавалося хіба по западинах у землі. Провали у ґрунті – зовсім як у пам’яті невтішних приятелів. Стежки, якщо таке можна назвати стежками, давно занехаяні. Із могил повиростали великі дерева й своїм гіллям та корінням порозсовували огорожі. Над усім витав дух запустіння й занепаду, ніде так не відчутний і не такий значущий, як у місці вічного спокою забутих мерців.

Два чоловіки пробиралися крізь зарості молодих деревець. Джаралсон, що вів перед, раптово спинився, приклав рушницю до плеча, жестом попередив, щоб не шуміти, й завмер, задивившись кудись уперед. Голкер, наскільки йому дозволяло гілля, прибрав таку ж поставу й, хоч не зауваживши нічого підозрілого, приготувався до будь-якої несподіванки. За якусь мить детектив обережно рушив з місця, шериф не відставав від свого супутника.

Під гіллям величезної ялини лежав мертвяк. Мовчки стоячи над ним, вони придивлялися до того, що спершу впадає в око. Обличчя, одежа, поза тіла – все те, що безпосередньо і прямо відповідає на невисловлене запитання зацікавленого співчутливця.

Небіжчик лежав навзнак. Ноги широко розкинуті. Одна рука простягнена вперед, друга зігнута в лікті, й кисть досягає горла. Міцно стиснуті кулаки. Все вказувало на відчайдушний і безнадійний опір. Кому?

Поруч лежали рушниця й ягдташ, крізь отвори якого було видно пір’я впольованої дичини. Все навколо свідчило про запеклу боротьбу. Паростки падуба зламані, кора та листя обдерті. Сухі й підгнилі листки обабіч стегон зрушені і розкидані ногами когось іншого. По обидва боки тулуба – виразні відбитки людських колін.

Що за боротьба точилася, можна було здогадатися, глянувши на горло й лице загиблого – багряні, аж сизі, на противагу білим грудям і рукам. Плечі спираються на невисокий пагорбок, голова неприродно закинута назад, під майже неможливим кутом. Витріщені очі мертво втупилися в те, що за головою. Із повного піни рота вивалився посинілий розпухлий язик. Жахливо знівечена шия. На ній не тільки синці, але й подряпини, рани, пошматована шкіра. Чиїсь дужі руки душили це горло, впивалися в податливу плоть і не відпускали жертви ще довго після смерті. Груди, горло й обличчя вологі, одежа промокла. Туман осів крапельками на чуприну й вуса.

Дивлячись на цю картину, шериф і детектив добру хвилину мовчали.

– Бідолаха! – порушив тишу Голкер. – Ну й перепало ж йому!

Джаралсон насторожено вдивлявся в ліс навколо себе, тримаючи рушницю напоготові, палець на зведеному гачку.

– Справа рук маніяка, – відповів він, не відводячи очей від лісу. – Це скоїв отой Бренском-Парді.

Якась напівзасипана у розритим листям річ привернула шерифову увагу. То був записник, оправлений у червону шкіру. Голкер підняв книжечку й розгорнув її. На першій сторінці прочитав ім’я: «Галпін Фрейзер». На наступних кількох аркушах був вірш. Написаний чимось червоним, очевидно нашвидкуруч, дуже нерозбірливо. Шериф прочитав його вголос, а детектив тим часом придивлявся до сірих розпливчастих меж їхнього тісного світу й прислухався до зловісного скрапування з переобтяжених вологою гілок.

– Зневолений закляттям, остовпів

Я в темній тиші відьомських лісів.

Тут кипарис і мирт сплелися віттям,

Подібні до зажурених братів.

Верба і тис шептали. Слухав бір.

У сутінку, де лиш досягне зір,

Складалися безсмертники і рута

В сумний, примарний, похоронний взір.

Не чути бджіл, не чути тут пташок.

Ані один не рушиться листок.

Безвітря і задуха. Тільки тиша

Живе і дихає поміж гілок.

У кронах шепіт духів шелестів

Про таємниці тихії гробів.

Усі дерева скрапували кров’ю,

Світилась червінь, мов з-поза світів.

Я гучно крикнув. Нездоланний чар

Скував мій дух, згасив на серці жар.

Позбавлений душі, у безнадії

Я боронився від жахливих мар.

І ось невидима...

Голкер змовк. Далі не було чого читати. Твір обривався посеред рядка.

– Щось схоже на творчість Бейна, – зауважив Джаралсон, трохи обізнаний з поезією. Облишивши сторожувати, стояв, дивлячись на тіло.

– Хто такий Бейн? – без особливої цікавості спитав Голкер.

– Майрон Бейн процвітав ще на зорі нашої державності – понад століття тому. Писав халтуру. Цілковитий несмак. Маю збірку його творів. Цього вірша в ній немає. Мабуть, помилково оминули його й не надрукували.

– Холодно тут, – сказав шериф. – Ходімо, нам ще треба викликати сюди судового слідчого з Напи.

Джаралсон не відповів, лише згідно кивнув. Обходячи горбок, на який спиралися голова й плечі трупа, він спіткнувся об щось тверде, присипане листям. Штовхнув знахідку ногою й побачив, що це надмогильна дошка. На ній виднів ледве розбірливий напис: «Кетрін Лару».

– Лару, Лару! – вигукнув, раптово пожвавившись, Голкер. – Таж це і є справжнє прізвище Бренскома. Аж ніяк не Парді. І ще одне. Господи, як воно несподівано пригадується... Колишнє прізвище замордованої жінки було Фрейзер!

– Тут якась бридка таємниця, – мовив Джаралсон. – Ненавиджу такі речі...

І тут до них із туману здалеку долинув сміх. Неголосний, удаваний, зловісний. Не радісніший від сміху гієни, що вийшла на нічне полювання в пустелі. Помалу набирав гучності та виразності й залунав поблизу, за вузьким колом видимості. Неприродний, нелюдський, диявольський регіт паралізував охоплених жахом завзятих ловців людей. Не вхопилися за зброю, навіть не подумали про неї. Не повоюєш нею з цим страхітливим реготуном. Поставши з тиші, сміх тепер стихав. Загримівши перекотами в саме вухо, поступово віддалявся, аж поки останні звуки, бездушні й механічні, втонули в безконечно далекому безгомінні.

1

Курортне місто в Каліфорнії.

2

Курортне місто в Каліфорнії.