Зібрання творів - Амброз Бірс
Але хто із смертних здолає мару зі свого сну? Твоя уява породжує видіння ворога – і ти вже приречений на поразку. Наслідок бою є водночас причиною. Хоч як боровся Галпін, хоч як напружував усю свою силу, та вона немов щезала в порожнечі. На його горлі зімкнулися холодні пальці. Упавши навзнак, він побачив за п’ядь від своїх очей мертве перекошене обличчя. Запала пітьма. Залунав далекий гуркіт барабанів, зашепотів хор голосів, із безконечної далини донісся пронизливий крик – веління всім замовкнути. Галпінові Фрейзеру снилося, що він помер.
IV
Після теплої ясної ночі настав вологий туманний досвіток. Десь ополудні попереднього дня невеличкий клубок легкої пари – згусток повітря, подоба хмари – ліг на західний схил гори Сент-Гелена, на голу відногу біля вершини. Такий розріджений, такий прозорий, такий несправжній, що хоч-не-хоч скажеш: «Глянь-но! Мерщій! За якусь мить він розпливеться й зникне».
Та клубок зростав і густішав. Одним краєм учепився за вершину гори, а другим сягав щораз далі понад підніжжям. Розповзався на північ і південь, прихоплював із собою пасом-ця туману, що неначе навмисно спливали над схилом, щоб приєднатися й розчинитися в ньому. Мало-помалу не стало видно верхівки гори. Всю долину вкрила щільна сіра пелена. У Калістозі, що недалеко від підошви гори, ніч минула без зірок, настав ранок без сонця. Туман, сповзаючи додолу, поглинав одне за другим ранчо, аж поки досяг міста Сент-Гелена, за дев’ять миль звідси. Прибило пилюку на шляхах, з дерев крапотіло, пташки тихо сиділи у гніздах. Сочилося ранішнє світло – тьмяне, примарне, без барв і блиску.
Удосвіта чоловіки вийшли з міста й попростували низинною дорогою до Калістоґи. Хоч і несли на плечах рушниці, та ніхто з тих, які розуміються на таких речах, не сказав би, що ці люди – ловці тварин і птахів. Голкер, шериф із Напи, й Джаралсон, детектив із Сан-Франциско, полювали на людей.
– Чи далеко ще йти? – поцікавився Голкер, на ходу збиваючи ногами вологу кірку поверх білого пороху.
– До Білої Церкви? Ще півмилі. Між іншим, – додав Джаралсон, – вона не біла. Та й взагалі це не церква. Просто занедбана школа. Посіріла від віку й людського недбальства. Колись у ній, тоді ще білій, відправляли служби Божі. Тамтешнє кладовище сподобається кожному поетові. Чи здогадуєтеся, чому я попросив вас якнайскоріше приєднатися до мене?
– Я не люблю докучати розпитуваннями. Коли настане час, ви самі скажете про це. Можу жартома припустити, що хочете, щоб я допоміг вам заарештувати одного з небіжчиків на цьому цвинтарі.
– Пам’ятаєте Бренскома? – спитав Джаралсон, не зважаючи на невдалий дотеп свого супутника.
– Того, що перерізав горло своїй дружині? Ще б пак. Я потратив цілий тиждень, щоб його впіймати, й змарнував свої гроші. За нього призначили винагороду – п’ятсот доларів, але нікому з нас він не потрапляв на очі. Ви, мабуть, хочете сказати...
– Хочу. Весь цей час він був під самим носом у ваших хлопців. Уночі приходив на це старе кладовище біля Білої Церкви.
– От чортяка! Туди, де поховали його жінку.
– І ніхто з вас навіть не припустив, що деколи вбивця може прийти на могилу жертви.
– Це ж найнесподіваніше із усіх можливих місць, які, на нашу думку, він міг навідувати.
– Ви спробували щастя в усіх цих можливих місцях і зазнали невдачі. Дізнавшись про це, я зробив на цвинтарі засідку.
– І застукали його?
– К бісовій матері! Не я його застукав, а навпаки. Цей негідник обійшов мене й під дулом рушниці змусив відступити. Богу дякувати, хоч не випалив з неї. Це стріляний горобець. Гадаю, що половини цієї винагороди мені вистачить, якщо ви захочете другої половини.
Засміявшись, Голкер відказав, що ніколи в житті його кредитори не були такі настирливі.
– Я хотів лише показати вам місцину й обговорити з вами план дій, – пояснив детектив. – Хай навіть злочинець іде назирці за нами при денному світлі.
– Він, мабуть, несповна розуму, – сказав шериф. – Нагороду виплатять, коли його затримають і засудять. Якщо вбивця божевільний, то його не можна карати.
Містер Голкер так перейнявся цією можливою невдачею правосуддя, що мимоволі спинився посеред дороги й допіру за добру мить неохоче рушив далі.
– Скидається на такого, – згодився Джаралсон. – Мушу зауважити, що ніде, крім як серед стародавнього шляхетного племені волоцюг, я не бачив такого нечупари – неголеного, немитого, нестриженого... Можете на власний розсуд доповнити цей перелік. Я заповзявся спіймати цього лайдака й не відступлю від цієї мети. Затримавши його, ми прославимося. Ніхто не знає, що він блукає цими краями.
– Гаразд, – кивнув Голкер, – ми оглянемо цю місцину. – І додав, цитуючи поширений колись намогильний напис: – Де невдовзі доведеться й тобі лягти... Якщо, скажімо, цьому Бренскому набриднете ви і ваші дії. До речі, недавно я дізнався, що насправді він зветься не Бренском.
– А як?
– Уже й не пригадаю. Я перестав цікавитися цим виродком. Вилетіло мені з пам’яті його прізвище. Звучить воно десь так, як Парді. Жінка, якій він згодом перерізав горлянку, на той час, коли вони познайомилися, була вдовою. Приїхала в Каліфорнію, щоб знайти якихось родичів. Бувають люди, що так роблять. Але ви знаєте оте все.
– Так, звісно.
– Але як ви примудрилися знайти могилу, не знаючи, як насправді звали жертву? Той, від кого я дізнався справжнє прізвище, сказав, що воно написане на надмогильній дошці.
– Я не знаю, де саме ця могила, – Джаралсон завагався, перш ніж зізнатися в тому, що не відає такої важливої подробиці справи. – Я стежив за цвинтарем загалом. Частина нашої сьогоднішньої роботи – з’ясувати, де похована ця жінка. А ось і Біла Церква.
Досі дорогу обабіч оточували поля, а тепер зліва стояв ліс – дуби, суничні дерева й велетенські ялини. В імлі видніли тільки окоренки, розпливчасті й невиразні. Місцями ріс підлісок. Хоч і густий, та крізь нього можна було пробратися. Якийсь час Голкер не бачив будівлі, але коли вони увійшли в ліс, стало видно її розмитий туманом
