Зібрання творів - Амброз Бірс

обличчя порожнім, байдужим поглядом, у якому, однак, щось злагодило обуреного чоловіка й змусило його здригнутися.

– То ви постановили, щоб я пояснила вам причину? – спитала вона рівним, спокійним тоном, неначе озвучила свій погляд.

– Якщо ваша ласка... і якщо я прошу не понад міру.

Цей владар очевидно поступався певною часткою влади над істотою свого поріддя.

– Гаразд, знайте. Я психічно хвора.

Сіпнувшись, чоловік недовірливо глянув на неї; майнула думка, що тут варто було б розвеселитися. Однак знову підвело почуття гумору. Попри невіру, він глибоко зворушився такою новиною. Між нашими переконаннями і почуттями немає доброї злагоди.

– Так сказали б лікарі, – вела вона далі, – якби я звернулася до них. Сама ж я волію називати свій випадок одержимістю. Сядьте і вислухайте, що маю сказати.

Чоловік мовчки опустився на кам’яну лаву. Навпроти них двох, на східному кінці долини, пагорби вже зайнялися призахідним рум’янцем, і навколо стояла та особлива тиша, яка провіщає присмерк. Щось із цієї загадкової значущої урочистості передалося настрою чоловіка. Як у матеріальному, так і в духовному світі є знаки та провісті ночі. Зрідка ловлячи погляд жінки, хоча й усвідомлюючи, що, попри кошачу красу, її очі наводять безмежний жах, Дженнер Брадінґ у цілковитій тиші вислухав історію Айрін Марлоу. З поваги до читача, який міг би упереджено поставитися до нехитрого викладу недосвідченого оповідача, автор відважується замінити її розповідь своєю версією.

II. Кімната може бути тісною для трьох, хай навіть один із них — назовні

У рубленому будиночку, що складався з однієї бідно і просто обставленої кімнати, на підлозі під стіною сиділа жінка, скорчившись і міцно притискаючи до грудей дитину. На багато миль навкруги розкинувся густий неходжений ліс. Була ніч, і в кімнаті панувала непроглядна пітьма: людське око не розгледіло б жінки та дитини. Однак їх спостерігали пильно й невсипуще, ні на мить не послаблюючи уваги. Це стрижень нашої оповіді.

Чарлз Марлоу належав до людей, яких уже не зустрінеш у цій країні, – піонерів лісу. Ці люди вважали найприйнятнішим для себе жити в лісових нетрях, що в ті часи простягалися вздовж східних схилів долини Міссісіпі від Великих озер до Мексиканської затоки. Понад сто років ці першопрохідці, покоління за поколінням, просувалися на захід. Озброєні рушницею і сокирою, вони то там, то тут відвойовували в природи та її диких дітей окремішні клаптики землі під плуг, які згодом без бою переходили в руки менш відважних, зате більш розважних наступників. Кінець кінцем першопрохідці добиралися до межі пралісу, виходили на відкриті простори й зникали, ніби звалювались у прірву. Піонерів лісу вже немає, а піонери рівнини, ті, кому випало легше завдання – за одне покоління підкорити й зайняти дві третини країни, – це геть інші, здрібнілі люди.

У Чарлза Марлоу були дружина й дитина, які поділяли з ним небезпеку, труднощі та злигодні цього дивовижного позбавленого вигод життя в пущі. Як властиво людям його прошарку, що мають родинні цінності за релігію, він гаряче любив свою невеличку сім’ю. Жінка була ще молода, тому й миловидна, і ще не свідома жахіть відособленого життя, тому й весела. Бог повівся з нею милостиво – не наділив надмірними вимогами до щастя, які неможливо задовольнити в лісовій глушині. їй цілком вистачало необтяжливої домашньої роботи, дитини, чоловіка та кількох пустопорожніх книжок.

Одного літнього ранку Марлоу зняв із дерев’яного гака рушницю, чим позначив намір піти на полювання.

– У нас досить м’яса, – сказала жінка. – Прошу тебе, не йди сьогодні. Цієї ночі мені наснився сон. Дуже страшний! Не можу його пригадати, але я майже певна: якщо ти підеш полювати, сон збудеться.

Дуже прикро визнати, що чоловік злегковажив це понуре твердження. Мав би поставитися серйозніше до таємничості передбаченого лиха. По правді сказати, він засміявся.

– Спробуй пригадати, – відповів він. – Може, тобі наснилося, що наша манюня позбулася дару мови.

Очевидно, таку здогадку викликало те, що манюня вчепилася всіма пухкими пальчиками за торочки його мисливської куртки й цієї миті висловлювала своє розуміння розмови – радісно агукала, побачивши батькову єнотову шапку.

Жінка поступилася. Обділена почуттям гумору, не встояла перед приязним піджартовуванням. Отже, поцілувавши дружину та доньку, Марлоу вийшов і назавжди зачинив двері за своїм щастям.

Настав вечір. Чоловік не повернувся. Жінка приготувала вечерю й чекала. Тоді вклала дитину в ліжко й приспала її колисковою. На той час згас вогонь, що на ньому було зварено вечерю, й кімнату освітлювала тільки свічка. Господиня поставила її на відчинене вікно – як провідний знак і привіт мисливцеві, якщо він надійде з цього боку. Вона обачливо замкнулася на засув – перед тими звірами, які надають перевагу дверям перед відчиненим вікном. Не знаючи про звичку хижаків заходити до оселі непроханими, вона з суто жіночою прозірливістю могла б передбачити хіба те, що вони можуть влізти крізь димар. Ніч тяглася, сонливість долала дедалі тривожнішу жінку, аж поки та сперлася ліктями на ліжечко поруч доні й схилила голову на руки. Свічка на підвіконні догоріла, зашипіла, на мить спалахнула й погасла. Господиня оселі цього не зауважила – заснула.

Марився сон, що вона сидить біля колиски другої дитини. Перша померла. їхній батько теж помер. Не стало лісової хижі; її замінило незнайоме житло з важкими, вічно замкненими дубовими дверима, з ґратами, вмурованими поперед вікон у товсті кам’яні стіни, – либонь для захисту від індіанців. Усе це жінка розглядала, пройнята безмежним жалем за свою долю, але не здивована – уві сні не буває такого почуття. Раптом щось її спонукало відкинути ковдру, якою була прикрита дитина в колисці, – і замість личка відкрилася звіряча морда! Вражена цим жахіттям, жінка прокинулася, тремтячи, у своїй темній лісовій хижі.

Помалу дійшовши до усвідомлення дійсності, вона обмацала дитину – тепер уже наяву, прислухалася до дихання й переконалася, що все гаразд. Однак таки не втрималася й легко провела долонею по її обличчі. Тоді, майже несвідомо піддавшись якомусь миттєвому відруху, мати встала, взяла заснулу доньку на руки й притулила до грудей. Стояла, відвернувшись від стіни, до якої поставлено узголів’ям дитяче ліжечко. Піднявши очі, вона побачила дві яскраві плями, що палахтіли в пітьмі червонувато-зеленим світлом. Спершу жінці здалося, що це дві жаринки у вогнищі, але, зорієнтувавшись у просторі, вона занепокоїлася: ці плямки не в тій частині кімнати,