Зібрання творів - Амброз Бірс

На те діва звелася й вийшла з печери. Зірвавшись із лежанки з духмяних галузок, Гайта кинувся був навздогін, але раптом, собі на подив, побачив, що періщить заливний дощ і річка вийшла з берегів. Забекали з переляку вівці – вода вже заливала кошару. Повінь загрожувала й незнаним містам на далекій рівнині.

Минуло дуже багато днів, поки Гайта знову побачив діву. Він якраз повертався додому, занісши овечого молока, вівсяного коржа і ягід святому пустельникові – старому й немічному, що вже не міг самотужки прогодуватися.

– Бідолашний дідусь! – сказав собі Гайта, насилу йдучи. – Завтра візьму його на спину, віднесу до себе в печеру та й буду доглядати. Не сумніваюся, що тільки для того Гастур всі ці довгі роки плекав мене, тільки для того дав мені здоров’я й силу.

Щойно сказав це – враз на стежці з’явилася діва в осяйному уборі й так усміхнулася Гайті, що йому аж дух перехопило.

– Я знову прийшла, – мовила вона, – щоб жити з тобою, якщо приймеш мене. Бо ж ніхто не приймає. Сподіваюся, ти набрався мудрості, тож візьмеш мене таку, яка є, й ні про що не допитуватимешся.

Вівчар кинувся їй у ноги.

– О прекрасна істото! – вигукнув він. – Якщо зволиш прийняти відданість мого серця і душі, після того як таку ласку вже зробив мені Гастур, – то вони твої навіки-віків. Та ба! Ти ж примхлива й мінлива. Може так статися, що я знову тебе втрачу – ще до схід сонця. Уклінно прошу тебе одним-одне. Пообіцяй, що прощатимеш мені кожну образу, заподіяну ненароком, через нетяму, і що завжди будеш біля мене.

Ще не встиг Гайта вимовити ці слова, а з пагорба вже спускалися ведмеді – мчали на нього, хижо роззявивши пащі й люто виблискуючи очима. Діва щезла, а вівчар пустився щодуху втікати. Ні разу не спинившись, він добіг аж до хижі святого самітника, в якій уже побував сьогодні. Похапцем замкнувши за собою двері, юнак упав ниць і заридав.

– Сину мій, – сказав самітник із ложа, яке Гайта цього ранку застелив свіжою соломою, – це не схоже на тебе – ось так побиватися через якихось ведмедів. Скажи, яке лихо тебе спіткало. Тут зарадить бальзам мудрості, яким старість гоїть рани юності.

Гайта розповів, як він тричі зустрів і втратив осяйну діву, докладно описавши всі три події й дослівно передавши всі розмови.

Коли він закінчив, святий пустельник трохи помовчав, а тоді сказав:

– Сину мій, я уважно тебе вислухав. Знаю цю діву. Я сам її бачив, як і багато хто. Знай же, що її ім’я, яке вона не дає з’ясувати, – Щастя. Ти слушно сказав, що вона примхлива, бо ж вимагає такого, що не кожному до снаги, а трохи схибиш – її вже й нема. Вона приходить неждано й не любить, коли її випитують. Найдрібніший вияв цікавості, найменша ознака сумніву, найнепомітніший вираз недовіри – і діви як не було! Чи довго вона залишалася з тобою кожного разу, перш ніж утекти?

– Тільки на мить, – відповів Гайта, зашарівшись від зніяковіння. – Щоразу я вмить проганяв її.

– Горопашний хлопче! – вигукнув святий пустельник. – Якби ти поводився обачніше, то міг би затримати її аж на дві миті!

1

Цей письменник – вигадана особа. Ймовірно, Бірсові це ім’я асоціювалося з індійським поетом Мауланою Гаваджею Галі (1837–1914) або туніським астрологом Галі Абенраджелом (X століття).

2

Придумуючи назву цього міста, автор, можливо, орієнтувався на «Каркассон» – місто на півдні Франції. Слово «carcass» позначає, зокрема, тушу, порожню оболонку та руїни. Каркоса фігурує у творах пізніших письменників – «Король у жовтому» (Роберт В. Чамберз), «Авґуст Дерлет» (Говард Філіпс Лавкрафт), «Пісня Льоду і Вогню» (Джордж Мартін), а також у телесеріалі «Справжній детектив».

3

Божество, яке вигадав сам Бірс. Згодом цей авторський вимисел використовували у своїх творах Роберт Чамберз, Говард Лавкрафт, Авґуст Дерлет та інші.

Леді з Червоного Коня

Коронадо1, 20 червня

Ловлю себе на тому, що дедалі більше зацікавлююся ним. І не тому, що він... Може, підкажеш якесь точніше означення замість «вродливий»? Якось не хочеться вживати слово «краса», коли йдеться про чоловіка. Бачить небо, що він доволі гарний. Коли цей чоловік у щонайкращому вигляді (а так воно завжди буває), я б навіть не наважилася залишити Тебе з ним наодинці, хоч Ти й найвірніша з усіх дружин, яких тільки можна уявити. Як гадаю, річ зовсім не в чарівливості його манер. Знаєш, чар мистецтва зваблювати полягає в тому, що воно не підлягає означенням. Еге ж, ми з Тобою, моя люба Айрін, піддаємося цьому чару далеко не так легко, як панянки, що вперше виходять на люди. Я бачу, як саме в багатьох випадках домагається свого цей делікатний джентльмен, і, либонь, могла б йому щось та й підказати, аби краще вдавалися ці штуки. Хай там як, а його манери справді чудові. Зрештою, передусім мене Приваблюють не вони, а чоловічий розум. Його розмова – це найкраще з того, що я чула за все своє життя. Вона зовсім не схожа на буденні балачки. Таке враження, що мій співрозмовник знає геть усе. Напевно, так воно і є, бо ж він прочитав силу-силенну книжок, побував по всіх усюдах, дуже багато (може, й забагато) чого надивився й приятелює з дивовижними людьми. А який у нього голос, Айрін! Коли слухаю його, мені здається, що я не в себе вдома, а в театрі й мушу заплатити за вхід.

Побоююся, що у своєму останньому листі до Тебе, Мері Джейн, я висловилася про доктора Барріца бездумно, геть по-дурному, інакше Ти не написала б про нього так легковажно, а то й нешанобливо. Повір мені, люба, в ньому більше гідності та поважності (і ці риси зовсім не суперечать його трішки грайливим і дуже чарівливим манерам), ніж у будь-кому з усіх наших знайомих чоловіків. Та й Рейнор (Ти познайомилася з цим молодиком у Монтереї2) каже, що Барріц подобається не тільки жінкам, але й чоловікам, і всі його шанують. А ще в доктора є якась таємниця, пов’язана з товариством Блаватської3 в Північній Індії. Рейнор чи то не хоче, чи то не може вдаватись у подробиці. Здогадуюся (тільки не кепкуй з мене!), що